Я, Богдан - Загребельний Павло
Знав про короля все, він про мене — нічого, бо йшов по моїй землі, де все йому вороже і все летіло з вістями до Хмельницького. У Варшаві панський легат де Торрес благословив короля в день Івана Хрестителя і вручив йому освячений прапор і меч, як воїтелю за католицтво проти ворогів апостольського престолу. Коли король виїхав із замку, під ним спіткнувся кінь. Всі вдали, що не помітили того злого знаку. Пророкували вікторію і славу. Магнати приводили до Яна Казимира свої корогви, але не вельми квапилися з тим ставленням, не вистрибували один поперед одного, а навпаки: ховалися один за одного, випихаючи наперед найзапопадливіших, або ж найдурніших, як вони вважали. За місяць король пройшов од Варшави тільки до Замостя, довго вистоював повсюди, приймав дарунки й запевнення вірності од вельмож, тоді довго жалував венеціанського посла Контаріні, який приніс йому в Люблін вість про розгром венеціанцями турецького флоту. Вперше за сто літ після того, як колись їхній одважний адмірал Андреа Доріа змагався з грозою морів капудан — пашою Сулеймана Пишного — Хайреддіном Барбароссою, вдалося купецькій республіці здобута таку вікторію на морі, знищивши шістдесят турецьких важких галер і взявши в полон сім тисяч османців. Канцлер Оссолінський нашіптував Я ну Казимиру, що тепер султан негайно відкличе від Хмельницького хана, цього єдиного винуватця гетьманового могуття і щастя, і козаки позостануться самі перед залізною шляхетською силою. На додачу від Януша Радзівілла йшли побідні вісті, і королівські придворні вже тішилися думкою, як невзабарі Радзівіллове військо мацатиме під Києвом козацьких жінок. Про те, що діється під Збаражем, ніхто й у гадці не мав. Вважали, що не регіменгарі оточені моєю силою, а я сам сиджу обложений і, прищулившись, як заєць наляканий, жду, поки його мосць король прийде і вдарить мене межи вуха. Наставлений і поставлений мною його величність король Ян Казимир! Шкода говорити!
Зібравши, мабуть, до сорока тисяч війська з гвардією і надворними командами панів, король поволі посувався на Сокаль, Радехів, Топорів. Дороги були тяжкі, розмоклі від дощів. Незграбний табір не надавався до швидкого пересуванім, таки ж були й річки, і потічки, як ото писав я його милості князеві Яремі, та в Топорові Ян Казимир забув і про дороги, і про річки й потічки!
Вишневецький, хоч мав би впасти в безнадію після того, як перехоплено його посланця, все ж не облишив думки про те, щоб сповістити короля, і йому таки вдалося знайти шляхтича, який доконав сього неможливого чину. Звали його Скшетуським, не належав він до знатних, був звичайний піхур, чоловічок непоказний і, сказати б, мізерний, Не з тих, що літають над землею, не торкаючись її поверхні, а з дрібних болотяних чортиків, кротів, дощових черв’яків, з плазунів і землериїв. Він проповз крізь усі вали й підвалки, проринув крізь усі води й болота, проникнув крізь усі наші застави й заслони, змішався з землею і з водою, з ніччю й дощем, забув про їжу й спочинок, забув, може, й своє ім’я власне і все на світі, пам’ятав тільки про завдання, — і це винесло його з кільця смерті і донесло до самого короля, і він упав до його ніг з страшною вістю: "Там, під Збаражем, наші вже конають!"
Великий муж, хоч і малий тілом!
Король був ще задалеко, аби одразу дістати свого грізного ворога оружною рукою, тож намірився розправитися зі мною бодай на папері. З своїм многомудрим канцлером, моїм приятелем давнім Оссолінським видали вони з Білого Каменя, з маєтку Вишневецького, універсал до черні в моєму війську, щоб кидали Хмельницького, "найдальше за чотири дні верталися до домів і послушності панам своїм". "А ми вас, — обіцяв милостиво Ян Казимир, — в оборону свою беремо, що ніяка кара вам не буде й зостанетесь при правах і стародавніх звичаях ваших".
Із Золочева, куди згодом прибув король, послано універсала і до полковників, осавулів, сотників, отаманів і всіх молодців Війська Запорозького. Його величність король ясновельможний скидав мене з гетьманства, проголошував зрадником, визначив ціну за мою голову, а на моє місце подавав Семка Забудського, даючи йому булаву.
Я випередив ті нікчемні королівські універсалики. Пересунув головні сили свої під Старий Збараж далі на захід, де горби не давали обложеним побачити зміни в козацькім таборі, убуток козацького війська заступив ватагами посполитих, хан лишив на довколишніх висотах вершників, аби маячіли шляхті перед очі, мовби всй сила татарська і далі там стояла, сам же вночі вивів орду в поле, а за нею я повів і своє найдобірніше кінне військо, і так без перепочинку й зупинок кинулися навстріч королеві, що за шість миль од Збаража перед Зборовом чекав, поки понаправляють мости й гаті на багнистій Стрипі.
Сам я, забравшись з Демком на високого дуба, стежив за переправою королівського війська і дав пораду ханові: сховатися в сій же діброві й звідти вдарити неждано.
15 серпня був день католицького Успення. Напередодні король переїхав через річку і в костьолі слухав обідню, причащався, бесідував з вельможами. Вранці військо стало переправлятися двома мостами через Стрипу з львівської дороги й дороги на Озерну, що вела до Збаража. Коли переїхав і король, шляхетські полки посполитого рушення почали обідати. Хтось приніс звістку, нібито по задній сторожі вдарив якийсь татарський загін, але посланця здійняли на глуми, бо який би то заблуканий чамбул наважився стати проти такої сили, та ще й з королем самим на чолі. Обідали далі, приливаючи вином і похваляючись, як в’язатимуть під Збаражем козаків у лики, і саме тоді козаки вдарили. Настала велика конфузія. Зборівські міщани задзвонили в дзвони, орда з диким галайканням кинулася до мостів, слуги з переляку покидали на мостах вози й заткнули переправу, кіннота шляхетська скочила на коней і, лишаючи своїх піших, вдарилася навтьоки, козаки й татари стали бити нарізно тих і тих, на півмилі все поле й багнистий луг покрилися трупами, кров текла вже й не струмками, а потоками чорними, самих тільки шляхтичів убито було понад п’ять тисяч, полягло чимало осіб знатних фамілій, так що дієписець тужливо нотував згодом: "Багато лишилося замків і дворів без господарів, воєводств і повітів без начальників". Вози з припасами, гармати, купи зброї дісталися переможцям, зголодніла й розізлена пустим стоянням під Збаражем орда тішилася здобиччю і всупереч своєму узвичаєнню рвалася до нової биятики, так що навіть Нечай з своїми молодцями тільки стояв та дивився на таку запопадливість наших непевних союзників, які завжди охочіше загрібали жар чужими руками, ніж скакали поперед батька в пекло.
Король звелів мерщій розламати мости, щоб не дати з’єднатися козацькій і татарській силі, але й того війська, яке я мав на сім боці, стачило, щоб цілий день сікти шляхту на капусту. Тричі відступало панство під нашими тяжкими ударами, їхні привідці погрозами й умовляннями завертали жовнірів назад, деякі шляхтичі билися, як леви, шляхтич Ковальський, якому доручено нести хоругву Львівської землі, втратив праву руку, але не відступив, узяв хоругву вліву руку і кликав за собою товаришів. Коли йому відрубано й ліву руку, ліг на прапор і так умер. Козаки стали над ним, поскидавши шапки, і не один позаздрив такій смерті. Ян Казимир вислав парламентера, який кричав до козаків, що король поставив гетьманом Забудського замість м’ятежного й безбожного Хмельницького, за голову якого назначає десять тисяч червонних. Це тільки розлютило козацтво.
— Можемо бути неслухняними, та чи ж продавали кого! — кричали козаки.
— Відплатимо за таку зневагу!
— Потоптом підемо по шляхті!
Удар по. королівському війську був такий страшний, що шляхта кинулася втікати. Сам Ян Казимир, загубивши шапку, метався серед втікачів на коні, кричав: "Панове! Не покидайте мене! Не губіть вітчизни!" Його ніхто не слухав. Він хапав за вуздечки коней, піднімав кинуті на землю знамена й пробував давати до рук то тому, то другому, грозився заколоти першого, хто покаже спину ворогові, — його ніхто не лякався. Хмари стріл літали довкола короля, але жодна його не зачіпала, тільки це справило враження, та не на шляхту, а на німецьких найманців, які вийшли наперед і трохи затримали наш наступ, так що до смерку королеві вдалося втриматися і, скувавши ланцюгами вози, влаштувати сякий — такий табір. Тоді я не надав ваги отим стрілам, що літали довкола королевої голови, не зачіпаючи його, коли ж схаменувся, то вже було запізно.
Та й чом би мав я надавати ваги якимось там прикметам злим чи загадковим? Ян Казимир був у моїх руках, шуплі залишки його війська оточено ще щільніше, ніж полки регіментарів під Збаражем, його величність мав пережити останню ніч свого володарювання над козацтвом і, пересвідчившись, що рятунку немає, завтра на ранок здатися на ласку простому козакові Хмельницькому і визнати перед усім світом народження нової сили — незламної, могутньої, невпокореної — сили козацької. Видавався тепер Ян Казимир мені й не королем, а таким собі короликом, пиха переповнювала мене, пиха й згубила мене під Зборовом, власне ще під Збаражем, коли я нерозумно розділив своє військо і рушив сюди тільки з добірною кіннотою, тоді як хан повів за мною усю свою орду. Чи знав про це Оссолінський, який уночі, в королівськім наметі, серед розпачу й зневіри, коли вже всім магнатам здавалося, що немає ніякого рятунку, подав думку, що слід спробувати відлучити татар від козаків. Ніхто в те не повірив, не повірив і король, однак ухопився за спасенну мисль свого хитрого канцлера і в дикому поспіху, бризкаючи чорнилом, перекреслюючи слова, не дописуючи речень, став складати листи до хана й до мене. До хана писав — який глум! — під диктандо Оссолінського:
"Ян Казимир бажає здоров’я кримському ханові. Твоя ханська величність вельми зобов’язаний братові моєму, найяснішому й наймогутнішому, колишньому королеві польському, який благосклонно поводився з тобою, невредимо зберіг і дарував свободу; завдяки йому отримав ти царство своє. А тому ми дивуємося, що, прийшовши для приборкання неладу в державі нашій, застаємо тебе підручним нашого м’ятежника, з піднятою на військо наше зброєю. Сподіваємося, що Бог не благословить такого діла.
