Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Сховайтесь, скрийтеся, втечіть,

Я раджу вам, яко приятель».

«Але наперед скажи мені,-

Князь стиха обізвався,-

Хто сей предатель, чого му тра,

І як ти все те дізнався?»

«В Віденській кофейні про те я чув,

А то вповідав ми Олійник,

Но того не знаю, і що за один,

І що хоче в вас той ізмінник».

І бачив князь наш дивний сон,

Якого, певно, «в дні слави»

Не бачив ні Лев, ні Данило, ні всі

Романи і Мстислави.

Здається йому, що з далеких сторон,

З далекої півночі нині

Одержав письмо, у котрім Білий цар

Дав му власть в цілій нашій країні.

І здається йому, що з письмом тим біжить

До гідної свеї дружини,

І вона, перший раз, поклонилась йому,

Владареві всеї країни.

І так любо йому, так солодко в душі,-

Хоть не знає гаразд із-за чого,-

Чи з-за ласки царя, чи з-за того, що вна

Така ласкава нині для нього.

Так відрадно йому, так соло́дко в душі,

Бо тепер він побачив наглядно,-

Що усе, так як жінка,- корись перед ним,-

І того-то йому так відрадно!

Цілує сто раз височайший указ,

Сльозами папір обливає

І всіх «врагов Руси» скрушити на прах

Всесвято присягає.

«Скажи мені, княже («Як любо звучить

Те «княже» з тих уст, що донині

Лиш «ослом» та «болваном» кликали все

Мене! Ось упадок гордині!»),

Скажи мені, княже,- почала жона,

Як перша втіха минула,-

Чи край твою власть добровільно прийме,

Чи, може… Бо знаєш, я чула…»

«Ех, чула, знаєш! - крикнув князь

По-княжому - гордо-кисло,-

Указ прийшов,- і казати нічо,-

Все від мо́єї волі зависло!»

«Та так воно, так,- відказала вона,-

Але, знаєш, мій друже,- княжити

То не те, що яким там будь сміттям

Нумер «Слова» заповни́ти.

О, княжити, мій друже, то річ тяжка,-

А ще тяжча - власть княжу посісти,-

Все найдуться якісь к . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Можливо, для того, щоб поема мала більш викінчений вигляд, І. Франко в другій редакції закреслив кілька останніх строф. Наводимо їх:

Мерещиться і мішаєсь

Перед княжими очима,

І нову картину віщий

Сон показує йому.

Ранок зимний і понурий,

Горі сходами ступає,

Повертаючи з забави,

Зла Ксантіппа. Князь не спить.

Він поважно, торжественно

По кімнаті походжає

І наперед міни строїть,

Як то він її прийме.

Ось вона широко двері

Отвирає,- бистро, гнівно,

З розмахом, мов хуртовина,

В княжі комнати вліта.

Від безсонниці й утоми

На лиці її засіла

Блідість, а в очах холодний

Гнів блищить, мов лід твердий.

В кінці автографа зазначено: «Писано в початку р. 1877, досі не друковано».

Подається за автографом.

«Сон князя» - сатира на Венедикта Площанського (1834-1902), одного з діячів клерикально-москвофільського табору, з 1871 по 1887 р.- редактора реакційної газети «Слово».

Марків Осип Андрійович - москвофільський діяч, засновник і редактор реакційних газет «Пролом» (1881-1882), «Новий пролом» (1883-1887), Червона Русь» (1888-1891).

Віденська кофейня - одна з кав’ярень тогочасного Львова.

НАЙМИТ

Вперше надруковано у журн. «Культура», 1926, № 4-9, с. 20-28. Публікацію підготував М. Возняк.

Поема залишилась незакінченою. Зберігається автограф твору, який уривається на третьому розділі (ф. № 3, № 211, с. 37, з кінця зошита). В останні роки життя І. Франко зробив мовну редакцію тексту, а в кінці дописав: «Написано в цвітні 1878 р., досі не друковано».

Подається за автографом.

ІСТОРІЯ ТОВПКИ СОЛІ

Вперше надруковано у журн. «Культура», 1925, № 5, с. 72-94. Публікацію підготував М. Возняк.

Поема залишилась незакінченою. Зберігаються три неповні автографи твору:

1. Чорновий автограф першої частини поеми, написаний на полях рукопису драматичного образка «Послідній крейцар» (ф. 3, № 211, с. 59-68);

2. Чорновий автограф другої, незакінченої частини поеми, який уривається на 46-й строфі (ф. 3, № 214, с. 123-125);

3. Чистовий автограф, який включає повний текст першої частини та 11 строф другої частини поеми (ф. 3, № 215, с. 229-231).

Саме цей автограф був опублікований М. Возняком у журн. «Культура». Дата написання 1879 р.

Подається за чистовим автографом (ф. 3, № 215) до 11-ї строфи другої частини включно. Весь подальший текст - за чорновим автографом другої частини поеми (ф. 3, № 214).

Вальгала (Валгалла) - у древніх скандінавів місце, куди після смерті потрапляли герої і ті, що загинули в битвах.

ДОДАТКИ

ОЛЬГА

Вперше надруковано у кн.: «Літературна спадщина. Іван Франко». Т. 1. К., Вид-во АН УРСР, 1956, с. 11-12.

Зберігається незакінчений і недатований автограф твору (ф. 3, № 210, с. 267-281). Датується на підставі листування та порядку розміщення творів у записних книжках І. Франка. У листі до М. Драгоманова від 24 квітня 1890 р. І. Франко писав: «Виїжджаючи з Дрогобича [до Львівського університету.- Ред.], я віз з собою кілька книжок, записаних своїми роботами. Були там і оригінальні складання - вірші любовні (патріотизму я тоді ще не знав), драми і оповідання віршовані, але головно були переклади: «Антігона» й «Електра» Софокла, значна частина Йова, кілька глав Ісайї, кілька пісень Нібелунгів, дві пісні «Одіссеї», два перші акти «Урієля Акости» Гуцкова, ціла «Краледворська рукопись» і т. д.».

В одній із згадуваних книг