Лимерівна - Мирний

на тисячу разів менше мене кохає, ніж я його, - і все-таки я його кохатиму і кохати не перестану!.. Коли хоч невеличка іскорка кохання жевріє в його серці; коли хоч одно моє слово прийшлося йому до душі і він пам'ятатиме його, - я його кохатиму, як і кохала!.. Скажи він мені: Наталю! я на тобі женитися не можу, будемо так жити… То ти думаєш, я б задумалася? Як вітер, як буря, зірвавшись з своїх припонів, не знає ні впину, ні заборони, - так би я кинулася за ним, і ніщо б мене на світі не здержало, не зупинило!.. Тільки він не такий, Марусю, щоб бажав мого нещастя, моєї погибелі. Коли б він був на місці Шкандибенковім і побачив, що він мені не милий, - він би зразу одкинувся… Бо він - чесна душа.

 

ВИХІД III

 

Увіходять Кнуриха і Лимериха.

 

Кнуриха. Ось і ми до вас прийшли - не забарилися. Здорова, Наталочко! Здорова, моя дитино! Чого се в тебе таке личко смутне і очі заплакані?

Лимериха (гостро глянувши на дочку). Хіба не видно чого? Ревла, як корова!.. Ну, скажи ти мені: чого ти ревеш? чого ти піниш?

Наталка. Од щастя, мамо!

Кнуриха. Ось годі тобі, стара, гукати та стелю зривати! Дай ти дитині очуматися; заспокій її душеньку засмучену.

Лимериха. Тай дозолила ж вона мені, до живих печінок дойняла своїми ревами та жалощами! Вона дума, як рюма, то по її і станеться… Ніколи! Сказала тобі: не віддам за того, за кого тобі хочеться - і не віддам!

Наталя. Уже ж і я не піду за Шкандибенка.

Лимериха. Ні, підеш!

Кнуриха. Стара! угамуйся, кажу.

Маруся. Наталко! не переч матері.

Наталя. Не піду!

Лимериха. Підеш!.. На зло тобі - віддам за його!

Наталя. Не віддасте.

Лимериха. Чому? чому?

Наталя. Тому, що не піду. Хіба - силою.

Лимериха. І силою віддам тебе! Зв’яжу - та віддам!

Наталя. А я втечу… От побий мене, боже, - утечу!

Лимериха. Ні, брешеш - не втечеш… Я тебе на цеп візьму!

Наталя (крізь сльози). Мамо, мамо! Що ви кажете? що ви говорите? Оттакого добра ви своїй дитині жадаєте? Оттакого щастя їй добуваєте?

Лимериха. А що ж мені робити з тобою? Кажи тобі ласкою - ти не слухаєш.

Наталя. Як же його, мамо, слухати, коли воно не любо серцю моєму.

Лимериха. Плювати я хотіла на твоє серце, от що! Я знаю, хто тобі у зуби зав’яз; та лишенько, бач, - не сватає! Та хоч би і сватав, - от тобі хрест, Наталко, - не бути тобі за ним! Краще мені в домовині тебе побачити, своїми руками тебе задавити!.. І подумай таки своєю дурною головою: що в його є? що він має? Приймак, наймит - та й годі! Ні хатки, ні паніматки… І що ти взяла собі в голову? що ти думаєш собі? Підеш за його - до своїх злиднів та чужі приточиш. Дасть господь вам діток діждати, - на втіху хіба? - По миру у старці пустите!.. Дочко, дочко! зглянься ти на бога, зглянься на свою матір стару, що тебе ростила-кохала, від свого рота одривала - тебе годувала! Все ждала щастя, все ждала долі… От же і діждала! От же і вигодовувала собі на лихо нелюбу дитину!

Кнуриха. Годі, стара, годі. Наталко! змовчи хоч ти; ти - менша.

Маруся. Наталко!

Наталя. Чим же я, мамо, вам не люба? Чим не догодила? То тільки ви мені не даєте ні в чому волі.

Лимериха. Волі!.. Якої тобі волі? Ти ще не знаєш, дочко, тієї волі, до чого вона доводить. Коли б ти знала, яка то воля - ти б від неї сама, як од лиха, поли врізала та тікала!.. Дівоча воля - то погибель!.. А ти кажеш: волі!.. Ти кажеш: якого-то щастя мати дбає, коли не дає волі? А не знаєш, що мати серця одкулупнула та дала своїй дитині, аби воно було щасливе… Ще ви бігаєте дітьми, ганяєте малими, а в неї серце не на місці, з голови не виходить думка: якби то так зробити, щоб вони були і покійні, і щасливі… Ні, дочко, не жалієш ти матері своєї; не хочеш задля неї добра зробити і тікаєш від свого щастя!

Наталя. Яке ж мені, мамо, щастя буде, як я за нелюбого піду?.. Та ні поговорити, ні порадитись!

Лимериха. То все дурниця, дочко, химери на себе такі напустила! Що то кохання? - дурниця, та й годі!.. Черв’як закруте у лобі, заграє кров у серці, западе у око парубоче обличчя, - от і кохання! А поберуться, - місяця не зійде, - як уже у їх і лайка, і сварка, і сльози, й докори! Хіба ми не бачили, проживши на світі стільки? Проживи ти з наше, тоді скажеш: чи бреше мати, чи правду каже.

Наталя. Я й не кажу того, мамо, що ви неправду кажете… Ви зжилися з такою правдою - то воно вам і здається так.

Лимериха. І ти поживеш - і тобі здасться.

Наталя. Ні, не зживуся я, мамо, з тим. Не так воно мені руба становиться, щоб я зжилася з ним.

Лимериха. От же кажу, що то все - дурниця… То - кров одна… А підеш, дочко, за Шкандибенка, будеш сама дякувати. Подумай тільки, чого в його немає? І воли, і корови, і слуги, і прислужниці! Схочеш робити - робитимеш, не схочеш - лежатимеш. Тільки порядок давай - само діло зробиться… Та й про мене згадай, на мене зглянься. Пора моїм старим кісткам і спочинок дати; годі день у день тупцюватися - пора і спокій мати. А де ж я спокій такий матиму, як не у його - в заможного зятя?

Наталя. А мати його? А свекруха? забуваєте? Та в неї і земля спокою не має; вона на неї не ступить без того, щоб не налаяла та не проклинала!

Лимериха. Чого, дочко, люди не накажуть? чого не набрешуть? Мале-невеличке візьмуть - перекрутять його та перевернуть, - он яке виплетуть завбільшки!.. І свекруха, - хоч і чужа мати, та не звір же вона справді,