Лимерівна - Мирний

Карпо. Бач, бач… він сміється… Чого він з мене сміється?

Маруся. Хто там сміється? То в його натура така весела.

Карпо. Ні-ні… Я бачу, я чую… Мене ти не проведеш… То він сміється з мого кохання… Я знаю - знаю… Ні, він - ворог мій… Мені серце каже, що він - ворог… От так і заколотилося все, як його уздріло! Так і заходило в йому все зле та лихе… (Сидять скільки хвилин мовчки). Ох, прощай, Марусю!

Маруся. Куди ж ти? Хіба не будеш батька дожидати?

Карпо. Діждав уже… Прощай! (Виходить).

Маруся. От ще один скніє, пропадає з кохання… Зовсім йому бог розум одібрав… І що воно таке, те кохання? Подумаєш: чого б його побиватися? Не все одно, що Грицько, що Йван? Ніт же! (Задумується). А воно цей Карпо хоч дурний, та хитрий… Бач, куди верне: Василя прогнати, то тоді, може, і Наталя інша стане… Воно справді, якби Василь на який час де дівся… може б, тоді Наталя пішла за Карпа… А там, щоб Василь знову прийшов… побачив, що немає Наталі… Може б, і на другого кого задивився… Може б… Та що се я, дурна, своїм дурним розумом розводжу! (Задумується, потім заводе пісню).

Ой, боже, боже! що та любов може!

Та пошли того, боже, кого я люблю дуже!

Увіходе Василь.

Василь (жартівливо). Агось і я.

Маруся. Ну, то що, що ти?

Василь. Як що? Прохала бога, щоб послав та вже й забула?

Маруся (розчовпавши). Тьфу!.. Про тебе, бач, і річ!

Василь. А про кого ж? Про того, може, що, наче п’яний, поковиляв з двору?

Маруся. А хоч би й про того… Чим не парубок?

Василь. Усім узяв, тільки бог розумом поскупився.

Маруся. У тебе всі дурні, тільки ти й розумний.

Василь. Ага-a! значить, у саме серце вцілив!.. Та господь з ним, я прийшов не за тим. Шукав-шукав свердла - катма! а їсти хочеться… Чи не дала б ти мені хоч шматочок хліба, поки що.

Маруся. Он же на столі лежить… Не бач?

Василь підходить до столу, лама шматок хліба і, посоливши, одходить; сіда на порозі і їсть. Скільки хвилин мовчать обоє.

Василь (понуро). Чого се він, справді, приходив?

Маруся. Хто?

Василь (прикро глянувши на неї). Що се ти, наче курчат розгубила!

Маруся (образливо). Розгубила… А що?

Василь. Чи не Шкандибенко розполохав?

Маруся. Шкандибенко.

Василь. Ну, жди, поки прийде позбирати.

Маруся (кинувши очима на його). Та й ядучий ти, Василю, господи, який ядучий!

Василь (жартуючи). Який же я ядучий, коли ось узяв невеличкий шматочок хліба та й досі половини не з’їв? А їсти - аж шкура болить!

Маруся (скрутнувши головою). Крути вже та верти! Звертай на хліб святий.

Василь. А то ж про що ти?

Маруся. Про твоє слово гірке та палке! Про твої речі гострі-уїдливі!

Василь. Бач, куди вона гне… Звісно: правда в вічі коле.

Маруся. Не про те я, Василю, кажу; не про правду святу. А про твоє серце зле та недобре.

Василь (зітхнувши). Ну, ще його, Марусю, ніхто не куштував, щоб довідався, чи добре воно, чи ні.

Маруся. Видно й так, чим воно дише.

Василь. Дише воно тим, чим другі надишуть. Цибулею надишуть - цибулею дихатиме, а часником - то й часником; а часом буває і стрюкуватим перцем.

Маруся. Та, мабуть, там у тебе у грудях не серце, а стрючина з перцю!

Василь. Поздоров, боже, можних та заможних, вони таки вигріли ту стрючину, що вся, мов кров’ю обкипіла, так почервоніла.

Маруся. У тебе все можні та заможні!

Василь. Кому тепло, то не кричатиме, що холодно.

Маруся. А тобі чого недостало?

Василь (глянувши на неї). Мені? (Усміхається). Мені їсти хочеться.

Маруся. То не їси хіба?

Василь. Їм же, бач; і зараз їм. Тільки ситий голодному не товариш!

Маруся. Тобі б уже, Василю, гріх таке і казати, як тобі у нас не добре?!

Василь (похнюпивши голову). Оце то те й є, що базікала стара до смерті, поти й словом подавилася!

Маруся. А що ж, може, неправда?

Василь. Та правда ж, правда. Чи не в Шкандибенка її позичила? Он у його матері ще тепліша!

Маруся. Ну чого ти у їх уївся? Чого ти у їх узлився? Що, вони тебе чим зачіпають?

Василь (хижо зареготавшись). Ага! і в тебе обізвалася господарська кров! Е-е, воно, бач, так: яблучко від яблуньки недалеко відкотиться.

Маруся. Ти все одно та одно плещеш: можні та заможні! господарі та дуки! Вони, може, про тебе і не чули ніколи, а ти все одно: вороги та напасники!

Василь (махнувши рукою). Мовчи, глуха, - менше гріха!

Маруся. А я тобі другу приказку скажу: як вовка не годуй, а він все в ліс дивиться.

Василь. Свята правда! Такий з неї холодному кожух теплий, що аж мороз поза спиною ходе.

Маруся. Тебе не переговориш.

Василь. Не шкодуй за ним, небого: то було голодне та вбоге! (Перехрестившись, виходе).

Маруся. Чудний та дивний мені оцей Василь! Все тих можних та заможних лає, на свою долю нарікає… І все йому не так, все не по його… Чого йому хочеться? Чого недостає? Щастя йому бажається? Воно за ним само гониться; хто ж винуватий, що він не баче, де його шукати? Шукає там, де його не було і немає… Хіба сказати йому? Хіба навести його на його?.. Як же йому сказати, як навести, коли він зо мною завжди отак, як сьогодні, говоре?.. Гріх сказати, щоб він недобрий був до мене… Недугувала раз я; так - хвороба якась напалася… Рідна мати не ходила так біля мене, як він падав! І вкриє мене, і розкриє; свіжої води біля мене постанове; надвір виведе, проти сонечка ясного посаде… Розговорює мене та втішає… З того безталанного часу я сама не знаю, що зо мною сталося… Не любила я його змалку за те, що