Лимерівна - Мирний

Наталя (подумавши). Оце ж ти мені, Карпе, усе розказав; а тепер слухай - я буду розказувати. Добре це все, коли воно так буде, як ти розказуєш; а як не так?

Карпо. Так от тобі великим Христом-богом заприсягну, що все буде так!

Наталя. І не божися, Карпе, і не присягайся. Тепер ти так думаєш і твоя мати так каже. А прийдеться до життя, - вона тоді зовсім інше заспіває.

Карпо. Ні, моя мати не така. Що сердита вона - то правда; а що пообіцяє - так тому і бути. А коли вона справді нас одурить… То… і не послухатися ж можна… Доки ж мені її слухатися та коритися, пора і своїм розумом жити. Не маленький же, бач, я!

Наталя. Та ти не маленький, та тільки своєї волі не маєш.

Карпо. Хто, я? Та я!.. Ти тільки скажи мені… Та я проти всього світу піду, на всіх наплюю! Аби ти мене одного любила.

Наталя. Ну, а як я тебе не люблю? Не можу тебе любити?

Карпо. То-то й є, що ти мене не любиш. Не що мене й крушить та сушить!.. Ти Василя одного знаєш; а, правду кажучи, Василь за тобою не дуже то побивається. Та ще оце йому лихо припало - то він і зовсім забув про тебе.

Наталя (прикро дивиться на його, мов правди вивіряє. Сама собі). І цей те ж плеще! (До його). Невже тому правда?

Карпо. Чого ж мені брехати? Я чув… До мене доходила чутка, що, либонь, старий Кнур та його для себе гонобить… для своєї Марусі.

Наталя (злякано). Марусі?

Карпо. Не знаю, Наталю, може, то люди й брешуть, тільки ходила така чутка… Та он, глянь, і вони.

Ген-ген між деревом показується Василь, одітий по-дорожньому, з торбами за плечима; біля його, Маруся - смутна. Вони щось говорять. Це Василь здійма шапку, хреститься і цілується з Марусею. Вона так і припала до його.

Наталя (гукає). Василю! Василю!

Василь тим часом, поцілувавшись з Марусею, мерщій скрився, мов зачув гук Наталин; Маруся собі побігла у противну сторону.

Чого ж ти побіг? Куди ти скрився? Вернися та вбий мене! своїми руками задави! Мені легше буде від тебе смерть прийняти, ніж отаку наругу переносити, отаку зраду бачити!.. Василю! І бог тебе не скарає, люди не осудять?! (Плаче).

Карпо. Не плач, Наталю! Не вбивайся, моя любо… Не псуй краси своєї, не суши вроди дівочої!

Наталя. Василю, голубе мій! Вернися!.. Одно слово… одно невеличке слово скажи… І я забуду… все забуду!..

Убіга Лимериха.

Лимериха. Що це за крик такий? Це ти, Наталко, так гукаєш? Чого се ти?

Наталя (плаче). Василю! Василю! Вернися хоч на хвилиночку!

Карпо. Та то вона, матусю, Василя вздріла. Отамечки обнімалися з Марусею.

Лимериха. А що, дочко, а що? Не я тобі казала, не я говорила, як він тебе любить, як кохає? Став би він тебе голу та вбогу кохати!

Наталя. Мамо, мамо! Невже і Василь такий? Невже і він дивиться на те - в кого що є, хто більше має?

Лимериха. А ти думаєш як? Цілуваннячком та милуваннячком буде ситий? Життя, дочко, довга нива та ще й колюча. Треба більше всього про те дбати, як його у світі прожити, а не цілування справляти! То все - дурниця! кров молода грає!

Наталя. Що ж мені тепер робити, бідній? Що казати, безталанній?

Лимериха. Що робити? Слухайся, дочко, того, що мати каже та розум добрий наказує… Зрадив він тебе, занехаяв, - наплюй і ти на його! Ось тебе хто і порадить, і одрадить. (Указує на Карпа).

Карпо. Наталочко! та я тебе… як голуб голубку голубитиму!

Наталя. Боже мій, боже! Все пропало, все… Все на світі тільки одна зрада та брехня гіркая!.. Робіть тепер зо мною, що хочете. (Схиляється до Шкандибенка, плаче).

Карпо. Наталочко! бідная моя! Не побивайся так. Не варт він слова доброго, а не то що побиватися за ним.

Лимериха. Дочко моя, голубко моя! Отак би і спершу треба; отак би й давно! А не то що - сама мучишся - і других мучиш… Бий того сила божа, хто тебе дурив та світ тобі мутив! Веди її, сину, додому. Тепер вона твоя, навіки твоя!

Карпо помалу ступає, піддержуючи Наталю, за ними Лимериха.

Дівчата з-за кущів вибігають.

Дівчата. Отаке бачили? Ну, тепер Наталка за Шкандибенком буде!

1 дівчина (до 3-ої). А що, чия правда? твоя?

3 дівчина. Ох, ще побачите, чия буде правда, як Наталя дознається, що її дурять.

Дівчата. Та вже що б там не було, а на весіллі погуляємо. Погуляємо, погуляємо! А поки що - давайте заспіваймо. (Співають).

Ой і зрада, карі очі, зрада…

Чого в тебе, милий, нещирая правда ?

Заслона пада

Хата Шкандибихи, багато убрана; по стінах вишивані рушники порозвішувані, замість лав стільці, червоною краскою викрашені. На середній стіні - двері, на праву руч - груба з лежанкою, у кутку - стіл, над столом божниця, шовковими рушниками огорнена, перед нею на ретязькові лампадка, а геть трохи далі - на ниточці голубок кружляє.

Шкандибиха сидить на лежанці. Карпо стоїть недалеко від порога.

Шкандибиха. Казала я тобі, сину, не бери ледащо в двір! Візьми ти отецького роду та міщанського звання; щоб і в себе що мала, була рівна та була вірна. А то - яка вона в тебе жінка? Що вона тобі принесла? Узяв же, як той кілок, голу; нарядив її, як ту паву… Що ж вона, вдячна за те? Діждешся дяки - дожидай!.. Ті бісові злидні такі самохітні та самовільні, що й слова накриво не кажи, так зразу і стрибне вгору! Нащо брав? Хто примушував брати?! А ти - мовчиш; ти дивишся - та потураєш.

Карпо. Що ж мені робити, мамо?

Шкандибиха.