Лимерівна - Мирний

Дівчата. Чого ж се так?

1 дівчина. Там, як розказувать, то й за день не перекажеш.

2 дівчина. Та то ж усе через те Шкандибенкове сватання.

Дівчата. А він і досі її не одкинувся? Устряв та й устряв!

3 дівчина. Як свиня в огород: її по пискові, а вона - лізе.

1 дівчина. Та, бога ради, і Наталка добра! Як таким женихом, як Шкандибенко, та перебирати? Чого їй треба? - Молодий, багатий… Ніт - Василь Безродний у зуби застряв! А що Василь має? що у його є? Он, либонь, беруть у пікінери.

3 дівчина. Беруть… Знаємо ми, як беруть!

1 дівчина. А то ще не беруть? Шкандибенко, либонь, ходив і викупати, так - нізащо!

3 дівчина. Та то все - брехня!

1 дівчина. Яка ж брехня, коли мені сама Маруся Кнурівна учора розказувала. Розказувала, і як Наталка її батькові брехню завдала, як з хати вигнала. Казала і те, що Василь сьогодні збирається утікати, поти набор пройде.

3 дівчина. І все-таки то - брехня!

Ген показується Наталка.

Та ось і Наталка. Дивіться, яка страшна: сама з собою говоре. А заховаймося за дерево та послухаємо, що вона каже.

Мерщій ховаються.

Наталка увіходе, бліда, заплакана; коси нечесані - розкуйдалися.

Наталка. Господи боже! Невже до тебе не доходять ні людські муки, ні гіркі сльози?.. Ти ж все чуєш і все знаєш! Невже ти не бачиш мого плачу кревного, мого горя тяжкого? Увесь світ уже те бачить… Немає місцини в моєму дворі, щоб не скоштувала моїх сліз гірких; вся одежа моя просоліла ними. Немає куточка в моєму серці, щоб не переболів та не перемлів від горя та скорботи… Немає малої-невеличкої жилочки в мені, щоб не молилася до тебе, не засилала свого гарячого жадання: або щастя дай, або смерть пошли! А ти… як стіна та… глухий і німий! (Задумується). Ще учора… Що учора?.. Учора жила ще надія в моєму серці, ще гріла його і учора - задавили її… Мати, хрещений батько її задавили… (Помовчавши). Невже то правда? Невже Василя візьмуть у пікінери?.. Чому ж він не прийде, не скаже мені?.. Хо би де стрінутися з ним… От же скільки сьогодні сходила хоч би де здалека побачила… І повз Кнурове дворищ йшла - його не видно… Певне, люди наплетуть такого, що... Та - хай плетуть! Що ж, коли я люблю Василя?.. Люблю і любити буду!.. Чого ж він до мене такий нещирий та не прихильний? Можна б же прийти і сказати… А він - мов чужого, цурається мене… Я знаю, чому він не йде. Він не хоче мене вражати, не хоче моєму серцю більшого жалю завдати… Не слухайся, Василю, свого чесного заміру! Більшого лиха не буде, як є; як терплю я його… Не ти - другі мені доведуть про його та ще й насміються доводячи… Чого ж ти криєшся? Прийди, мій голубе, дай побачити тебе, розпитати: чи правда то?.. Учора мені все те здалося такою брехливою правдою, що я не здержалася і прямо брякнула нею у вічі батькові… Мати каже, що батько дуже розгнівився і заказав, щоб і Маруся не ходила до мене… Я не пам’ятаю, що було учора… Може, я чим і прогнівила батька, може, перед ним і провинилася… Одно тільки - чогось воно мені все здається брехнею. (Задумується). Брехня, - а душу і серце опекла… Я чую, як та отрута гірка-пекуча ходе по моїх кістках, переливається у моїх жилах, студе-холоде, моє серце… Ну, що, як то правда?! (З горя ламає руки). Ззаду показується Шкандибенко.

Карпо, углядівши Наталю, іде до неї крадучись.

Карпо (тихо). Наталочко! Наталю! (Голосно). Чого ти тут сама блукаєш? Ходімо додому; там тебе мати жде.

Наталя (довго дивлячись на Карпа). Карпе! ти, кажуть, добрий чоловік.

Карпо (зрадівши). Не знаю, Наталю; їй-богу, не знаю. Може, і добрий.

Наталя. Коли ти добрий, то прошу-молю тебе: не ходи ти за мною, не никай, як та тінь, куди я піду.

Карпо (понуро). Я був у тебе… Не застав дома… Мати каже: пішла гуляти. Піди, каже, за нею… Я й пішов.

Наталя. Чого ж тобі треба від мене?

Карпо. Мені? (Довго шукає слова.) Нічого… Я так… я, значить, тебе люблю дуже.

Наталя. А коли любиш, то й уваж того, кого любиш: не ходи за мною.

Карпо (помовчавши). За ким же мені ходити?

Наталя. За ким хоч… Хіба мало є дівчат в містечку? Вибери собі любу та й ходи за нею; а мене покинь - забудь… Я не люблю тебе.

Карпо. Не любиш… (Зітхнувши). Я знаю, що ти Василя любиш.

Наталя. То чого ж і в’язнеш, коли знаєш?

Карпо. Так Василя ж у пікінери записали… Його, значиться, аж в Московщину поженуть, а може - й на край світа.

Наталя. Ну, то що?

Карпо. А тобі ж як бути?

Наталя. Ти хіба поможеш моєму горю, що питаєш?

Карпо. Та я б же з радістю поміг… Що ж, коли ти мене не любиш!

Наталя (убік). Мені шкода його. Він хоч трохи й пришелепуватий, а справді добрий. (До його). А якби я тебе любила, що б же ти зробив?

Карпо (радо). Еге-е-е! Якби то ти мене хоч трохи любила… На мізинчик, на півмізинчика… хоч капельку… Батечку мій! Тоді б я усім хлопцям сказав: брешете ви, сякі-такі сини!.. Вони, значиться, сміються з мене, що я тебе люблю, а ти мені у вічі плюєш… Коли ж то таке було, щоб ти мені плювала у вічі?

Наталя. Може, й діждешся.

Карпо. А краще б було, коли б ти на мене не плювала та заміж за мене пішла… Як би ми зажили з тобою!

Наталя. Як же б ми зажили?

Карпо. Господи! як би ми зажили!.. То я тебе люблю, а то б - удесятеро ще більше любив… Та де удесятеро? у двадцятеро, у тридцятеро!.. Зодягав би тебе, зобував би тебе… Сам з ліжка зводив; черевички на ноги назував.

Наталя. Ну, а мати твоя?