Королева Сонька - Ірина Звонок
У Друцькому замку весело святкували Різдво 1420 року.
Дівчата – Василинка, Сонька та Манька – каталися у санках по білому снігу, а чотири сини князя Семена Друцького гасали на конях. Двоє старших, Іван Баба та Іван Путята, були відсутні. Обидва вже дійшли віку і служили під знаменами князя Вітовта.
Княжичі звели у замковому дворі дві снігові фортеці і влаштували щось на кшталт справжньої війни. Вони завзято кидалися сніжками. Було весело, хоча Соньці одна кулька влучила прямо в обличчя, а Манька впала у снігову кучугуру і її довелося витягати звідти.
Ввечері уся велика родина Друцьких і Гольшанських сиділа у світлиці за довгим дубовим столом, який був рясно уставлений смачними наїдками. Чого там тільки не було: і оленятина, і вепрятина, і ведмеже м’ясо, пряжене у сметані. Палав вогонь у пічці, десятки свічок осявали світлицю. Обидві княгині, Олександра Гольшанська та Олена Друцька, були вдягнені у соболині шубки та оксамитові шапочки з хутряними відворотами. Заради свята вони причепурилися і мали на шиї та у вухах найкращі свої прикраси.
У кутку сиділи музики. Один награвав на цимбалах, другий – на сопілці, третій – на старовинній скрипці, яка звалася «гудок». І так було втішно всім присутнім, яким здавалося, що їх свято нічим не поступається королівським.
Сонька їла ведмежатину у медовому соусі. Гостро-солодкі краплі падали на тарілку, і Сонька, щоб не втратити смакоту, підбирала їх шматком духмяного пшеничного хліба.
Десь за стінами замку завили собаки. Голосніше, ніж зазвичай. І замкові собаки теж заскавчали у відповідь. Князь Семен Друцький прислухався.
- Хтось їде, – промовив він. – Може, сини мої відвідають нас на свято? Князь Вітовт дозволив їм провідати родину.
Присутні прислухалися. Усі знали, який гострий слух у князя Семена. Він вмів відрізнити своїх соколів від сусідських, прислухаючись до тріпотіння їх крил. І справді, через кілька хвилин під стінами тричі залунав мисливський ріжок.
Семен Друцький підхопився з крісла.
- Маємо поважних гостей, – заклопотано промовив він.
- Хто б то міг бути? – запитала княгиня Друцька і озирнула стіл поглядом хазяйки: чи вистачить наїдків? И чи достатньо вони смачні?
- Я думаю, що то сам князь Вітовт вирішив завітати до нас.
Княгиня сплеснула у долоні:
- Яка честь для нас, якщо так воно й є.
Вони встигли лише підвестися з-за столу, як двері відчинилися. Багатоголосий гомін увірвався у світлицю разом із морозним повітрям. Десять озброєних мечами воїнів увійшли і застигли, ставши по обидва боки від дверей. Серед тих воїнів були сини князя Друцького: Іван Баба та Іван Путята. Але молодики не привітали ні батька, ні матір, ні чотирьох молодших братів, ні тітку Олександру з трьома дочками. Вони сторожко дивилися на пишно вбраного чоловіка, який, трохи похиливши голову, проходив через двері, які здалися занизькими для цього занадто високого та широкоплечого лицаря.
Він був вдягений у довгий кармазиновий жупан, підбитий хутром плащ та жовті юфтові чоботи. Соболина шапка була припорошена снігом, як і довге чорняве волосся, що розсипалося по його плечах і майже сягало пояса. Здавалося, нібито кошлата ведмежа шкура вкрила його плечі та спину. Важкий золотий ланцюг з хрестом вкрашав широкі груди князя.
- Княже Вітовте! – вигукнув Семен Друцький. – Яка велика честь для нас! Вітаю!
І кинувся до Великого князя Литовського, щоб показати свою вірність.
Вітовт швидким жестом відсторонив Друцького і промовив упівголоса:
- Не зараз, княже. Честь, що тобі випала, насправді ще більша.
Друцький не встиг здивуватися такій поведінці. Бо у двері вже проходив інший гість: теж високий і пишновбраний, але вже сивий та високочолий. Його негайно впізнали усі, навіть Сонька. І схилилися перед гостем у глибокому поклоні.
То був король Ягайло.
- Вітаю королівську милість у моїй скромній оселі, – промовив Друцький.
Король Ягайло світлим пташиним поглядом озирнув святково оздоблену світлицю та княжу родину.
- Бачу що у вас затишно, – промовив він.
Сонька вперше ясно почула голос короля. Він звучав хрипко, як двері, які забули змазати олією.
Почесного гостя всадовили на найкращому місці. Сам господар поступився Ягайлу своїм місцем. А княгиня Друцька заметушилася, наказуючи служницям, щоб вони хутчіш несли на стіл найсмачніші наїдки та найкращі вина з комори.
Лише після цього Друцький та його родина привітали князя Вітовта. Князь Семен відтепер сидів по ліву руку короля, а князь Вітовт – по праву. Його сини, з дозволу Ягайла, теж знайшли собі місце за родинним столом. Усі інші повинні були посунутися, але стіл був таким довгим, що місця вистачило усім.
- Який щасливий випадок привів до мене таких високих гостей? – запитав князь Семен.
- Ми поверталися зі Смоленська, – пояснив Вітовт, вгризаючись у ногу вепра, засмажену до золотистої шкоринки. – Там був невеличкий заколот проти моєї влади. Деякі місцеві бояри вирішили перебігти на сторону князя Московського і перетягти за собою усе місто. Довелося наводити порядок.
