Королева Сонька - Ірина Звонок

  Сонька прийшла до тями через кілька годин. Начебто повільно виринула з глибокого колодязя, з затхлої темряви – до слабкого світла. Хтось запалив свічки у глиняних підсвічниках і розставив їх повсюди – на столику, на підвіконні, на скрині, на каміні...  

  - Як же ви налякали нас, ваша королівська милість, –наче крізь імлу долинув до неї голос.

  То був королівський лікар. Сонька його не впізнала. Вона бачила лише чорний силует та білу розпливчасту пляму замість обличчя.

  - Де мій син? Я хочу бачити його... – ледь чутно вимовила вона.

  - Його милість король Казимир зараз у від’їзді, – долетів до неї інший голос, знайомий. Гінча з Рогова.

  Сонька роздратовано хитнула головою: Гінча не зрозумів її. Вона питала не про Казимира, а про Владислава. Їй знову здавалося, нібито він не загинув під Варною, а врятувався. І тепер живе десь у далекій країні сумним та одиноким вигнанцем.

  Але їй тільки здалося, нібито вона хитнула головою. Насправді вона не поворухнулася. Тільки заплющила й розплющила очі.  

  - До короля Казимира вже відправили гінця, – знову заговорив Гінча з Рогова.

Сонька не відповіла. Вона знову впала у темний колодязь забуття.

  - Королева заснула, – заспокійливо сповістив лікар після того, як перевірив, як б’ється її серце. 

  Вона прокинулася пізно. Розплющила очі. Хотіла підвестися з ліжка, як завжди, але не змогла. Права нога й рука не ворушилися.   

  - Я не можу встати. Допоможіть, – пролепетала вона.

  Лікар та покоївки кинулися до королеви і перезирнулися. Вони не розуміли, що вона каже. Сонька ледве могла поворухнути язиком.

  Її трохи підняли, підклавши під спину купу подушок. Тепер вона напівсиділа-напівлежала у ліжку. Лікар обережно мацав її кінцівки і питав:

  - Вам боляче, ваша королівська милість?

  Сонька у відповідь лише стогнала. Вона не відчувала ні болю, ні доторків чужих рук. Взагалі нічого. Тільки туман у голові, через який вона погано бачила і чула.

  Зайшов Гінча. Сонька впізнала його лише тоді, коли він схилився над нею.  

  - Що з королевою? – запитав він.

  - Чорна лихоманка, – лікар розвів руками. – Схоже, що королеві відняло руки й ноги.

  - Лихоманка... – презирливо скривився Гінча. – Ви всі хвороби кличете лихоманками, начебто не знаєте інших слів. Чорна лихоманка, жовта, зелена... Скажи мені, чи існують ліки від цієї напасті?

  - Я вже звелів моєму підручному принести необхідні трави, з яких я приготую напій, – поспішно запевнив лікар.

Гінча схопив вченого пана за грудки:

  - Врятуй королеву і король щедро віддячить тебе! І я теж.

Лікар образився.

  - Це мій обов’язок. Для цього я вчився довгі роки аж у самісінькій Падуї, – з гідністю відповів він.

  Поки лікар у сусідній кімнаті товк у глиняній ступці засушені трави, які приніс підручний, Гінча сидів поруч із Сонькою. Він пестив її руки, а вона мовчки плакала, бо не відчувала його доторків.

  Нарешті лікар приніс напій. Від срібного келиха неприємно тхнуло. Сонька не могла відвернутися, але вона так зціпила зуби, що лікар не спромігся влити їй у рота ні краплини трав’яного настою. Гінча не витримав і відвів руку лікаря:

  - Королева не хоче. Не муч її твоїм огидним питвом.

Сонька вдячно посміхнулася половиною вуст.

  У наступні дні їй трохи покращало. Здатність розмовляти потроху поверталася до неї, але, як і раніше, вона не могла поворушити ні правою рукою, ані ногою. Король Казимир затримувався. Він був далеко, на кордоні з князівством Литовським. Відповідальний, як і король Ягайло, він дбав про обидві держави, успадковані від батька.

  Гінча, як міг, розважав королеву. Одного дня він звелів принести Біблію, яку перекладали на польську мову за її наказом. Він тримав перед нею величезний фоліант, переписаний від руки рівними чорними літерами і прикрашений буйним розмаїттям малюнків. Перегортав сторінки, щоб вона уважно роздивилася кожну деталь.

  Лікар скиглив під дверима, запевняючи, що приніс ліки для королеви. Гінча запитально дивився на Соньку:

  - Пустити його?

  - Ні, – шепотіла вона у відповідь. – Якщо мені судилося зцілитися, то ліки мені непотрібні. А якщо я помру, то вони просто зайві.

  Гінча слухався її і не впускав лікаря.

  Через кілька днів Сонька звеліла, щоб покликали писаря. Вона вирішила скласти заповіт. Гінча намагався відволікти її від сумних думок, але Сонька проявила наполегливість.

  - Поклич писаря. Про всяк випадок. Поки я ще в змозі говорити, – ледве ворушачи язиком, попрохала вона.

  Наступного дня в опочивальню королеви вступив королівський писар, вдягнений в довге чорне вбрання з білим комірцем, яке робило його схожим на священнослужителя. Писар розклав на столі папір, перо та каламар з чорнилом. Численні свідки розсілися на стільцях, розставлених навколо ліжка королеви.