Королева Сонька - Ірина Звонок

Князь Вітовт завоював Смоленські землі років п’ятнадцять тому. Але так і досі було багато незадоволених.

  - Ми не могли не перемогти, – поважно проголосив король Ягайло. – Наші закони кращі за Московські. У нас більше волі.

  - То правда, – кивнув господар. – Для князя Московського усі піддані, навіть найзнатніші, – холопи.

  - Скажи, Вітовте, як ти міг видати свою доньку за Московського князя? – звернувся король до двоюрідного брата.

Вітовт здвигнув плечима:

  - Моя Софія щаслива у Москві. Князь Василь поважає її і не змушує увесь час сидіти у зачиненому теремі. Вона навіть кілька разів приїздила погостювати до мене, у Вільно.

  - Ти ба! – здивувався король Ягайло. – Ніколи б того не подумав. Я бачив московських жінок. Вони мені не сподобалися. Вдягнені у просторі, цупкі вбрання і розмальовані білилами та рум’янами, наче ідолища. Наші жінки кращі, їх вроду видно відразу.

  Король прихильно кивнув обом княгиням, які приємно зашарілися. А потім перевів погляд на молодих дівчат.

  І вже не відводив погляду від Василинки.

  Василинці вже було близько двадцяти років. У світлі мерехтливих свічок її обличчя сяяло як повний місяць у зоряну ніч. Дівчина з дитинства вмивалася молоком і медом, тож її шкіра здавалася надзвичайно білою. Їй навіть дали прізвисько Білуха.

  Соньці якраз виповнилося шістнадцять, а Манька мала лише десять років і не переставала вертітися на стільці. Вона вже наїлася і нудилася серед дорослих.  

  - Твої племінниці – дуже вродливі панни, – сказав король князю Друцькому. – Ти вже знайшов наречених для них? Я маю на увазі двох старших, бо третя – ще мале дитя.

  Король Ягайло владним жестом простягнув до господаря свій срібний келих і почекав, поки князь Друцький наповнить його червоним вином.

  - Не знайшов, ваша королівська милість, – відповів Друцький, обслуговуючи короля.

  Він зробив ковток прямо з глечика, щоб король побачив, що вине не отруєне.

  - Чому так? – здивувався Ягайло.

  - У наших краях кабанів та оленів більше ніж женихів для князівен, – пояснив дядько. – Я думаю весною повезти їх у Вільно, бо вже й справді час подумати про шлюб.

  - Це добре! – зрадів князь Вітовт. – Я прийму князівен у своєму замку і підшукаю їм достойних чоловіків. Адже я теж – дядько цих красунь. Правда, віднедавна. З тих пір, як одружився з їх тіткою, Уляною Гольшанською.

Чоловіки, яким вино порозв’язувало язики, знову цокнулися і випили.

  Ягайло обтер долонею тонкі губи. Знову подивився на Василинку. Старша з сестер Гольшанських лише пригубила келих і відставила його. Пурпурні краплі дрижали на її повних вустах.

  - Не спіши, Вітовте, – вигукнув король, милуючись дівчиною. – Таким красуням не те що у Вільні, у самому Кракові можна шукати наречених. Шляхтичі у чергу вистрояться. А я... З тих пір, як моя люба королева Ельжбета померла майже рік тому, я відчуваю себе таким одиноким... – Ягайло зітхнув і замовк.     

  Ніхто не наважився перебити скорботне мовчання короля. Ягайло поринув у спогади. Підвів голову лише через кілька хвилин, протягом яких усі присутні відчували себе ніяково.

  - Я збирався від’їхати завтра, – промовив король. – Але мені так сподобалося у твоєму замку, княже Семене, що я вирішив залишитися у тебе ще на кілька днів. Можливо, навіть на тиждень. А ти згоден, Вітовте?

  - Звісно, – погодився Вітовт – Для мене нема важливішої справи, ніж супроводжувати мого короля.

  - Ну, от і добре. Лишаємось, – задоволено вирішив Ягайло.

  - Це для мене велика честь, – запевнив князь Друцький, підводячись і прикладаючи руку до грудей.

  - Влаштуєш для нас полювання? – запитав король. – Я чув, що у твоїх лісах водиться багато звірів.

  - Так, звісно. Післязавтра, якщо буде завгодно вашій королівській милості.

  - Добре. А завтра покатаємося у санчатах. Сподіваюся, панна Василиса не відмовиться супроводжувати мене?

   Усі подивилися на Василинку. Коїлося щось дивне. Ніхто не чекав від короля такої поведінки.

    Старша з князівен Гольшанських почервоніла по самі вуха: 

  - Як буде завгодно королівській милості.    

  Князь Друцький виразно зиркнув на сестру. А вона й без того вже помітно хвилювалася. Василинка кусала губи і мати непомітно смикнула її за спідницю. І зробила знак, щоб дівчина посміхалася королю.

  Чоловіки повели розмову про полювання, а потім непомітно перейшли на іншу тему, не менш близьку для лицарів: на війну. Розмовляли допізна, аж поки не втомилися. Але терпіли, бо король і не думав вставати з-за столу. Ягайло насолоджувався розмовою, їжею, товариством та затишним теплом, що панувало у натопленій світлиці. А без його дозволу ніхто не смів покинути застілля.

  Ягайло опам’ятався тільки тоді, коли маленька Манька не втрималася і заснула, поклавши на стіл русяву голову і обхопивши руками тарілку з недоїдками. Усі дивилися на дівчинку, а Ягайло сказав: