Повія - Панас Мирний
VIII
На ранок Христя не знає, де ходить, що робить. Почування чогось лихого і разом доброго її душу морочить. Оце підкрадеться стиха і обійме тугою несамовитою... Що, як хто чув те? Що, як хто бачив? Як дізнаються, бува? Ото дівка! з паничем цілуватися?! Матінко!.. І Христя чує, як її обличчя горить-палає, як її очі сором криє; і світ білий, заглядаючи в них, видає її... І навіщо сей день настав? Чому ніч не забарилася?.. То знову, — повертає на інше, — огортає її серце якась утіха, якась весела надія душу гріє. Ну, а хоч би хто й бачив? Хоч би хто й сказав те? Що ж вона — душу чию загубила? Що лихе зробила? Нічого ж! Нікому ж! Що він цілував мене? Чим же я винувата, що він цілував? А що, як він любить мене? Як справді кохає?.. Бог його знає: може, мене досі господь карав лихом та напастю, щоб тепер нагородити щастям та спокоєм... Може, се він моє щастя посилає? Може, се воно йде до мене?
Нелегеньку думку завдало життя Христі — думай! Нерозгадану загадку станове перед нею — розгадуй! І до сього часу воно не жалувало її, поверталося то тим, то другим непривітним боком; та то все доходило зокола, щипало за серце скраю; а тепер десь несподівано з самої середини взялося, десь там на дні заклюнулося, з самого глибу виринає, полохає її спокій тихий, бунтує її думки крилаті. Не дивно, що вони її так облягли, немов вороги тяжкі, насунули; не дивно, що Христя як упне очі у що-небудь, то там вони в неї і зостануться. Чи сидить, чи стоїть вона, то, здається, наче прибита гвіздком до того місця — й не поворухнеться.
— Христе! — оце обізве Мар'я. А Христя не чує.
— Об чому ее так загадалася? — регоче та, прикро придивляючись на Христю.
Христя зиркне та так зразу й займеться! Неначе її на чому недоброму спіймають.
— Чого се ти, дівко, так сумуєш? — допитується Мар'я, не спускаючи очей з неї.
Та й лихі які у Мар'ї очі! Христя чує, як вони, наче шило, до самого її серця доходять, у саму душу упинаються. І чого їй від мене треба? Чого вона слідкує за мною? Мати вона моя? Сестра старша? Чого ж їй хочеться? — трохи не плаче Христя; і рада, якби на той час увесь світ провалився і вона зосталася одним одна з своєю тугою самотньою, з своїми думками неспокійними.
То-то й лихо, що так не буває, як нам хочеться! Ще поки рано, поки Мар'я та Христя удвох тільки нишпорять у кухні — Христя то сим, то тим боком БІД Мар'ї увернеться. А як пани кинуться і почнеться те щоденне порання? А як він кликне її давати умиватися?.. Вона ніяк не пригадає, що тоді буде.. Вона тільки чує, що її сила покидає, що вона нікуди кчемна, зовсім недужа. "Господи! Що ж се зо мною сталося? — думає вона. — Чи не караєш, бува, ти мене за те, що я позавчора з того кохання реготалася?"
Тут саме двері з горниць рипнули — і на порозі пані показалася. Невмивана та заспана, вона якось зозла гукнула в кухню:
— Що се ви тут мнетесь? Чому вікон не одчиняєте?
Христя, як стріла, кинулася з хати, та за порогом згадала, що ще прогоничі не поодщіпані. Як тороплена, кинулась вона назад — і пішов гуркіт та стукіт по хатах! Бігаючи від одного вікна до другого, Христя гарчала стульцями, Зачіпалася об ріжки столів, билася і, не почуваючи болю, мерщій неслася далі.
— Що це ти торохтиш там, мов навіжена? — гримнула на неї Пистина Іванівна.
Христя отетеріла — з місця не ворухнеться.
— Чого ж ти стала? — знову гарикнула Пистина Іванівна.
Христя кинулась... На превелику силу ті прогоничі поодщіпала і якомога швидше майнула надвір.
Надвірня прохолода трохи охолодила її гарячу голову, утихомирила перелякані думки; Христя вернулася у хату далеко покійніша. Мар'ю вона стріла на порозі, та зібралася на базар, і це її ще більше заспокоїло.
"Якщо вже непереливки буде, — сховаюся хоч у кухні, — нікому буде наглядати", — подумала вона. І справді — стала тиха та ясна, правилася біля всього, як і кожен день, як і давно, аж поки з паничевої хати не розчинилися двері.
— Христино! дайте умитися, — промовив він тихо; а її чогось всю так і затіпало!
Беручи воду, вона і не запримітила, що набрала тільки півглека; ускочила в його хату — забула з собою таза узяти. Метнулася назад, добрала води, глитнула з сіней свіжого повітря, мов тих ліків, і, не дивлячись нікуди й ні на що, наче на смерть, пішла до нього в хату.
Він глянув на неї, — а в неї аж волосся зайнялося! вона чує, як він дивиться, прикро дивиться на неї.
— Чого се ви сьогодні наче в воду опущена? — спитав він її, становлячись над тазом.
Вона мовчала та мліла. Він ще прикріше поглянув на неї.
— Та умивайтесь уже! — болісно, наче крізь сльози, вимовила вона.
Він зітхнув і настановив руки. її жаль обняв, такий гіркий та різучий жаль, що вона трохи не заплакала... Чого? Вона сама не знає чого... Ллє воду і сама не знає, куди ллє; крізь повні очі сліз бачить — щось червонувате миготить перед нею, догадується, що то його руки, і ллє туди; ллє тоді, як червонувата пляма заманячить перед очима; а чи туди ллє, куди слід, чи стільки зливає, скільки треба, — вона не бачить, не знає. Певно, вона б не догляділась, що він уже й умився, якби тільки він не сказав: буде!
Похапки, забравши таз з глеком, вона мерщій вискочила від нього, їй полегшало, як вона опинилася одна в кухні: невідомий сором не пече її, нічий догляд не мутить її думок.
Як попив він чай і пішов на службу — їй зовсім стало легко, наче пройшла хмара, що тьмарила сонце, і воно висв.ітило. Тому й щоденні клопоти допомогли. Мар'я з панею турбувалися біля печі, а вона — прибиранням та вимітанням горниць себе заклопотала. Де там уже про що інше думати, як роботи повні руки? Вона мухою літала, щоб усюди поспіти. А в його хаті як прибирала, то так уже до всього додивлялася, щоб не зосталося де й порошини; переставляла скільки разів всяку всячину, щоб вона якнайкрасивіше стояла, найпоказніше видавала; і подушки на його ліжкові перебивала, — мов надуті, лежали вони, не видаючи ніде ні зморщечки, ні складочки, — пухкі та високі!
