Повія - Панас Мирний

"Як звернеться додому та подивиться, що так всюди чисто та гарно, хай догадається: хто то до того своїх рук докладав!" — подумала вона, легенько зітхнувши.

Зовсім вона себе чує і покійною, і щасливою. Життя до неї усміхається, манить до себе якимсь невідомим чаром, тягне несподіваними надіями. Все, що її давило та смуток будило, — зникло; все пройшло-минулося; ніхто нічого •не добачив, ніхто нічого не дізнався; то тільки розполохані думки її страхали... А жаркі поцілунки горять на її обличчі, гарячі обійми гріють її серце, тихим щастям підкидається воно у її грудях, їй так стало весело, що вона б заспівала, якби нікого не було дома. Та вона таки й не видержала. Картоплі у хаті не стало, треба було побігти до погреба. Якраз на той час вона налучилася у кухню і мерщій сама похопилася... Ще тюпаючи до погреба, вона завела пісню, а як опинилася у його темній самотні, то так розпустила свій голос — аж луна знялася! Високо та тонко він дзвоне об боки та стелю глухої я.ми і, не маючи простору, щоб розійтися, все дужчає та міцнішає. Аж відляски йдуть! аж оселя гуде та гогоче! — а вона співає. Пісня мов сама ллється З душі, голос не знає натуги й утоми— рівний, тонкий та високий!

Цілий день до обіду була вона весела та рада. І він з паном прийшов — давала обідати і не соромилась його, як ранком. Ненароком кидала на його очима, і дивно, що тепер тільки вона добачила те, чого раніше не примічала... Які у його очі ясні! які брови чорні! і борода невеличка — як шовк пухкий, та так личить до його обличчя! І його поступ, і його погляд — все то таке невимовне чарівне та хороше, так і тягне до його, так і вабить її серце!

Віддавши панам обід, вони з Мар'ею сіли за свій. її так і підмиває говорити! Балакала б, здається, без кінця і без краю. Тільки Мар'я чогось не туди гне; сумна, надута, наче сердиться.

— Чи не бачили де, тітко, Марини? — веселенько запитала Христя, згадавши, що та як покинула своє намисто, то й досі не приходить.

— Марини? — перепитала Мар'я. — Та й носишся ти з своєю Мариною! Я думала, що вона справді путня дівка, аж вона — чортзна-що! — неласкаве додала Мар'я.

— Як саме? — здивувалася Христя.

— Так! Он — на содержаніе йде!

— На яке содержаніє! Куди?

— Панич один на село бере до себе.

— Наймається, чи що? — не розуміючи, допитується Христя.

— Наймається ж... з паничем спати, — усміхаючись, одказала Мар'я. Христя похнюпилася: нічого було далі допитуватися... А Мар'я дивиться на неї та зозла єхидно регоче. "Та й недобра ж ся Мар'я яка! І чого вона така злюча до всіх стала? З того часу, як розплювалася з своїм москалем, вона ні за кого доброго слова не скаже: хто що не змеле — вона зразу перехопе, та ще й від себе наддасть! — думала Христя, пригадуючи, як би їй самій навідатися до Марини. — Сьогодні субота, а завтра неділя... свято... Чи не піти б? Справді, піти! Вона трохи пам'ятає те дворище, де живе Марина: як ходила на базар, то бачила... Раніше управлюся, піду завидна, — утраплю!" І Христя почала навсправжки клопотатися.

— Ви, тітко, настановите завтра за мене самовар, як я відпрошуся до Марини? — запитала вона.

— А що? довідатися хочеш?

— Та так... Намисто віднесу.

— Неси!.. — нехотя одказала та.

Остання частина того дня і весь вечір пробігли якось непримітне. Панич же перед вечором пішов з дому; пани зачинилися у горницях, Мар'я мерщій побралася на піч, а Христя збиралася на завтра: окріп на голову гріла, одежу нову підбирала. Заклопоталася довго. Уже й пани полягали, уже й панич вернувся, — чогось наче сердитий, — а вона все поралась... Пізно лягла, зразу Заснула і проспала до самого світу.

У неділю після обіду почала прохатись у пані.

— Чи пустите мене, баринько, на сьогодні?

— Куди? — здивувалася та. Христя сказала.

— Йди, йди... Ти ж не надовго?

— Та хоч і на всю ніч! — усміхнувшись, одказала за неї Мар'я.

Пані зареготалася й пішла собі у горниці, а Христя надулася... "На всю ніч! —думалося їй. — Хіба я така, як вона, що піду на всю ніч?" —сердилась Христя, збираючись до Марини.

Сонце, вибившися з-за хмар, що більш тижня держали його в неволі, перед заходом висвітило. Кругом хмари, сині, як печінка або запечена кров, натовпом насували; немов сердились, що хтось випустив з-під їх те огненне коло, що так тепер весело котилося до спокою, обливаючи увесь мир своїм червоним світом. Дощові калюжі здавалися від його озерами крові; повітря горіло червоним полум'ям. Якимсь сумним та непривітним здавалося все під тим кривавим світом; почувалося, наче що страшне десь скоїлося або повинно скоїтись. Христя, поспішаючи до Марини, знову почула, що туга почина підкрадатися до неї, злегка щипає за серце, на душі засновується смуток, важкі думки окривають голову.

У великій, непривітній кухні, освіченій жовтим сонячним заходом, неметеній і немазаній, застала вона Марину одним одну. Нерозчісана, у старім заяложенім уборі сиділа вона біля вікна, край столу, підперши свою закустрану голову рукою. По її похмурому обличчі снувала туга, по її очах видно було, що вона недавно плакала.

— Марино! — скрикнула Христя. — Що це ти? У людей свято, а ти такою неохайною! Чого ж се ти? Мерщій збирайся та ходім, поки сонце світе — походимо, людей побачимо, мені город покажеш.

— Найшла час — он яка твань на вулиці! — якось сумно одказала Марина.

— То твань посередині, а на примостках людей багато гуляє.

— І вже! — махнувши рукою, одказала Марина. — Хай гуляють!

— А ти? Чого се ти така? Хіба, не дай, боже, що лихе лучилось? Може, від матері недобрі вісті... нездужа?.. умерла?.. — одгадуе Христя. Марина помовчала і, випускаючи з очей сльози, промовила:

— Краще б, якби умерла!

— Господь з тобою! Що се ти кажеш? Схаменись та розкажи, чого журишся?

Марина мовчала.

— Може, того, що люди брешуть? Боїшся, щоб не дійшло, бува, до матері?