Повія - Панас Мирний

— Куди? Так рано? Та я не бачив, чи ви що й вживали.

— Вживали, вживали і геть-то! — простягаючи руку, мовив Книш.

— Боже ж мій! Та, може б, ще трошки посиділи?

— Ні-ні! Жінки дома ждуть. Ми, знаєте, перельотні птиці.

— Скажи, хай не задержує, — мовив тихо товстий крамар Колісникові на вухо.

— Та хоч на дорогу! — побивається Загнибіда. — Антон Петрович! Федір Гаврилович! По одній, наливочки. Жінко, голубко моя! Дорогим гостям на дорогу наливочки.

— Од тебе не одчепишся! — сказав Рубець.

— Звиніть. Вибачте, бога ради! Може, що й не так. У мене, знаєте, все по-простому. Пнись — не пнись, а до панів далеко. Звиніть.

— Дай, боже, і нам те мати, що у вас! — утішав Книш, беручи чарку наливки.

— Бувайте ж здорові! — привітався Рубець. Випив, оддав чарку і, подавши на прощання одному Загнибіді руку, мерщій подався у сіни. Книш, прощаючись зауряд із знайомими й незнайомими, собі похилив за ним. Загнибіда пішов проводжати.

— І слава богу! —легко зітхнув товстий крамар.

— Та вей Книш ще нічого: обхідчастий чоловік, — сказав Колісник, — а ще наш секретар — о-о! то цяця!

Обидва одним миром мазані! Обидва на руку охулки не кладуть! Той тільки бере та кланяється, а наш бере та ще й батька дере!

— Випровадив, слава тобі боже! — сказав Загнибіда, вертаючись. — Ну, тепер ходімо до столу. Тепер наша черга. А вже мені сі пани! — І всі разом повалили у світлицю. Там за столом сиділа вся жіноча кумпанія.

— Ідіть лишень до нас, — мовила огрядна молодиця, гнилозубого чоловіка жінка, червона, як та наливка, що держала в руках. — Годі вам усе з панами та з панами. Чи бач, як панами пропахалися! — додала вона, стрільнувши на Колісника своїми масляними очима.

— З вами, кумо, випити? От добра кума! — мовив Колісник, підходячи до молодиці, і опустився коло неї на лаві.

— Та воно-то кума — кума, а христосатися з кумою й нема! — укорила висока довгобраза крамариха, товстого крамаря жінка.

— Чого нема? І тепер ще можна! — мовив Колісник.

— Огледілись, як наїлись! — одказала, запишавшись, кума.

— От і опізнились! Саме тепер в смак! — виправляється жартами Колісник.

— Не в вашу дяку! — укоряє крамариха.

— З наймичками йдіть спершу христосатись! — уколола дячиха, сверкнувши злими очима.

— З наймичками буває часом краще, ніж з ким другим, — додав гнилозубий чоловік.

— Ще й ти туди! Ще й ти! Не гніви вже хоч бога! — призро одказала його жінка.

Гнилозубий чоловік зморщився, скривився й ще миршавіший здався, ніж був до сього.

— Що ж я? Я нічого. Не личком же, бач, шитий! — виправлявся він.

— Коли не ликом, то валом! — скрикнула, заливаючись реготом, крамариха. Другі жінки теж зареготалися.

— Коли ж так, — мовив Загнибіда, — коли вони нас не приймають, — не хочемо ж і ми бути з ними! Хай вони собі осібно, а ми — осібно. Ходімо. — І, взявши за поперек гнилозубого чоловіка, Загнибіда напрямився в кухню.

— Куди ж ви? — неспокійно на них зиркнувши, спитала Загнибідиха.

— На просторе... Хай вам! — мовив Загнибіда. Олена Іванівна, мов ужалена, опустилася, лице їй поблідло, очі похмурилися.

— Куме! куме! — крикнула навздогінці крамариха і завела:

— Ой куме, куме, Добра горілка.

— Випиймо, куме, для понеділка, — товсто одказав Загнибіда, вертаючись назад до куми, котра уже й місце для його одібрала. Загнибіда сів.

— Отак буде краще! Посідаймо рядком та побалакаймо ладком; посідаймо близенько та вип'ємо по чарочці повненько! — сказала гнилозубого чоловіка жінка, Колісникова кума.

— Сам бог глаголе вашими устами! — скрикнув Колісник, опускаючись коло неї. Товстий крамар і гнилозубий чоловік собі примостилися до гурту.

— Жінко-голубко! — мовив Загнибіда. — Ти ж у мене перша, ти ж у мене й остання! Попотчуй добрих людей. Страх мій, люблю посидіти з добрими людьми, погомоніти, поспівати.

— Уже ж коли співати, то божественної, — сказала дячиха.

— Божественної! Божественної! — загукали кругом.

Крамариха завела "Христос воскресе!"; другі підхопили. Жіночі голоси тонко-тонко виводили; чоловічі, мов жуки, гули; один Колісник гукав товстого баса, аж вікна бряжчали, за що його кума раз по раз садила кулаком у спину. Колісник мов і не чув тих духопеликів — співав; зате на кінці так придавив, що кума не здержалася і з усього маху стусонула Колісника межи плечі; той векнув. Усі зареготалися, а Колісник, повернувши назад себе руку, ущипнув куму. Та скрикнула, поточилася на стіл... Пляшки й чарки захиталися, попадали... Почувся брязкіт битого скла.

— Стійте! стійте! не бийте! — хтось скрикнув.

— Нічого, нічого. Де п'ють, там і б'ють! — одказав Загнибіда. — Жінко! попотчуй ще.

Після сієї уже не примічали, як слід співати, якої держатись. Дячиха завела "Удівоньки"; крамариха — "Куми"; червонопика Колісникова кума — "Не чіпайте мене, хлопці, — по телята я йду"... Товстий крамар, схилившись на плече до дячихи, плакав; Загнибіда, слухаючи крамариху, совав ногами то сюди, то туди; гнилозубий чоловік, приткнувшись до стіни головою, хропів на всю хату; Колісник підгукував Загнибідиній кумі. Одна Загнибідиха, білабіла, як крейда, позирала на всіх палкими очима та болісно усміхалася...

Христя, почувши нестямний галас, підійшла до дверей подивитися. Вона Зроду-віку не бачила нічого такого! "Це подуріли люди, показилися! Один на одного лізе, один другого не бачить. І це багатирі, дуки гуляють-бенкетують! З жиру не знають, що робити, та казяться", — подумала Христя й мерщій проскочила повз двері до столу, щоб хто не примітив; узяла шматочок паски й почала жувати. Вона ще сьогодні не їла; у роті засхло; зачерствіла паска становилася руба. Під гам, гомін і чужі співи їй сумно-сумно стало. Сонце одходило до спокою, червоним світом обдаючи землю. Обпершись на стіл і позираючи в вікно, вона задивилася на те криваве полум'я та й задумалася...