Повія - Панас Мирний

— Ти чого регочеш? Ти хто така? — присікався він до Христі, моргаючи так чудно бровами, що та аж натужується, щоб не сміятися, та ніяк не здержиться.

— Та се... — почав товстий крамар, ледве язика у роті повертаючи, — дівчина!

— А коли дівчина, то чому заміж не йдеш? — питає Тимофій.

— Та вона б, може, і теє... та, бач, не трапляється жениха.

— Ху! — хукнув Тимофій. — Якого тобі жениха треба?

— Сватай, Тимофію, — хтось сказав з купи, що почала збиратися кругом їх.

— А що? Хіба не підеш? Ти не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв! — скрикнув він, тупнувши ногою, як півень, і моргнув усом так, що усі аж за животи вхопилися.

Як грім, гуркотів регіт по хаті, та Тимофій на те не вдаряв. Він близенько підійшов до Христі, почав любенько заглядати їй у вічі. Христі спершу було смішно, а як насунули люди дивитися, то їй і соромно стало, і страшно... Опустивши у землю очі, вона геть подалася до кочерг. Тимофій за нею.

— Серденько! — скрикнув він тонко та голосно і аж підскочив.

— Чого ви пристали до мене? Гетьте! — образливо одказала Христя.

— Панікадило душі моєї! — гукнув він удруге, ударивши сам себе кулаком у груди.

Люди так і покотилися зо сміху, а Тимофій стоїть перед Христею, б'є себе в груди та вичитує.

— Се та, кого жаждала душа моя! Прийди ж, ближняя •моя, добрая моя, голубице моя! Прийди в мої об'ятія! — І, розставивши руки, уже намірявся був обхопити Христю.

— Тимофію! Що се ти! — роздався ззаду його голос.

Тимофій озирнувся — і руки опустив: перед ним стояв батюшка.

— Зовсім засоромив дівчину, — сказав отець Миколай, зиркнувши на Христю, що, як та маківка, аж горіла у порога.

Тимофій на п'ятах поступився назад, даючи батюшці дорогу, котрий поривався виходити, прощався з хазяїнами, гістьми.

— Отець Миколай! А на колісниці хіба не треба? — мовив Заї'яибіда, приязно заглядаючи в очі.

Отець Миколай зареготався:

— На колісниці? А щоб вас! Давайте вже!

— Я вам наливочки, — турбувався Загнибіда. — Такої наливочки — губоньки злипаються! Олена Іванівна! наливочки сюди! позаторішньої! —гукав він на жінку.

Олена Іванівна принесла пляшку.

— Сама ж попотчуй. Од тебе смачніша! — сказав Загнибіда. Олена Іванівна налила.

— Добра, добра! — прихвалював отець Миколай, смакуючи потроху З чарки.

— А вам, отець диякон? Наливочки! — припрохує Загнибіда.

— Ет! свинячого пійла! — гукнув той. — Сірка! мені — сірка!

— А може, ромку на потуху? У мене добрий ромок — у німця брав.

— Не терплю я отих загранишних пундиків. Від їх тільки в животі булькотить та голова болить. Нема кращого зілля, як наш рідний сірко! Чим більше його п'єш, тим смачніше здається! Так? — скрикнув він, ударивши Колісника по плечі.

— Правда ваша. Ромок до чаю — дивна штука.

— Ото-то-то! А так, наголо — сірка! Смикнув за хвіст — та й все! Дерзай, чадо! — гукнув він, перекидаючи чарку в рот, і мерщій напрямився за батюшкою, котрий уже стояв на рундуці, дожидався.

— О, бодай вам щастя служило! — реготався Колісник.

За дияконом услід вийшли хазяїн, хазяйка, посунув і дехто з гостей.

— Пропустіть! пропустіть! — шамотів беззубим ротом дяк, протискуючись поміж народом.

— Ти ж чув, що я тобі наказувала, старий чорте! — гукнула дячиха, смикнувши його ззаду за косу.

— Чув, чув! — вириваючись, мовив дяк і скрився в сінях.

— Ох ти, моя неписана! — скрикнув Тимофій, ущипнувшії ка виході Христю за руку.

Та не видержала і зо всього маху всадила кулака в Тимофіеву спину, аж по хатах загуло.

— Ото посватала! Молодець! — хтось промовив.

— Хто кого? — спитався Колісник.

— Он та дівка Тимофія.

Колісник скинув на Христю очі. Червона і гнівна стояла вона у порога коло печі.

— Де ти, серденько, була? — спитався він, підступаючи до неї. — Я ж з тобою й не христосався! Христос воскрес!

Поки Христя зібралася, що їй одказати, як Колісник уже й обняв її.

— Не дуже, Костю, не дуже! Щоб, бува, губ не попік! — гукав ззаду його товстий крамар.

— І я не христосався! — десь вирискався гнилозубий миршавий чоловічок і — цмок Христю в щоку.

Товстий крамар і собі приложив жирнючі та слиняві губи. Христя поверталася то сюди, то туди, соромилася, мліла. Вона не знала — чи їй плювати в очі сій п'яній зграї, чи лаятися, чи плакати.

— Стій! — гукнув Зві'чнбіда, вертаючись у хату й побачивши, як Христя побивається у міцних Колісникових обіймах.

— Костянтине! Що се ти? Підожди ж, я жінці похвалюся, — повернувся він до Колісника.

— Нема, братику, дома, — одказав той, випускаючи Христю. Та прожогом кинулася з хати і трохи в сінях не збила з ніг хазяйки.

— Куди се, як божевільна, несешся? — спитала Олена Іванівна.

— Та он... вони... Хай їм! — з плачем жалілася Христя. — Коли так, то я й кину.

— Що там таке? — спиталася Олена Іванівна.

— Цссс!.. — заходило в кухні.

— Не руш хазяйського добра! — вийшовши серед хати, гукав Загнибіда. — Не руш.

— Чого ти желіпаєш? — сказала вона чоловікові. — Он — люди, он — благородні! — І гнівна пройшла у світлицю.

— Отак, як бач! Хто кислички поїв, а кого оскома напала, — сказав Загнибіда, чухаючи потилицю.

— Отак і в мене, — хитаючи головою, одказав Колісник.

— Лихо, брат, — не жінки сі! — мовив Загнибіда.

— Лихо, — підказує Колісник.

— А коли лихо, то його й залити, — умішався товстий крамар.

— А справді! — додав Колісник.

— Ходімо, — сказав Загнибіда.

— Підожди. Оті пани нам! І нащо ти їх напросив до себе? — каже крамар.

— Хіба я їх просив? Самі набилися. Не плювати ж мені їм у вічі! Тільки що проказав се Загнибіда, як з світлиці виходять Рубець і Книш.

— Попили, поїли у вас, Петро Лукич, — сказав Рубець. — Пора й додому.