Фаворитка. Між двох вогнів - Очеретяна Кішка

- Ти обіцяв навчити мене битися, - прошепотіла Шарлотта, - Я все ще цього хочу!

- Маленьке бісеня, знаю я, чого ти хочеш...

Дерік накрив її губи довгим поцілунком, від якого тіло Шарлотти наче почало танути. Їй самій не вперше доводилося тікати та ховатися, і щоразу адреналін у крові змушував переживати моменти ніжності з особливою гостротою. Оточена темрявою, незнайомими звуками та близькою небезпекою, вона притискалася до сильного тіла Деріка, як до рятівного острова. Якби не рана, яка відібрала у графа стільки сил, і, безсумнівно, обтяжувала, ніч була б божевільною – у цьому він мав рацію. І яка різниця – кохатися в багато обставленій спальні або під розлогою кроною, крізь яку на них падало місячне світло... Цієї ночі Шарлотта прокинулася всього один раз – від шуму дощу. Дерік натягнув їхню мізерну ковдру, щоб накритися з головою, і вона відразу провалилася в глибокий сон, де не було жодних видінь і страхів – тільки тепло коханого чоловіка поруч.

Розплющивши очі вранці, вона виявила, що лежить на самоті. Після дощу ліс був наповнений холодним туманом і вибиратися з-під «ковдри» було неприємно. Вчорашній день здавався неприродно далеким, начебто все це сталося багато років тому. Про подію нагадувало тільки тіло, що нило з незвички, і відчуття порожнечі в шлунку. Шарлотта тільки зараз згадала, що востаннє їла вчора вранці – це був кухоль молока та шматок хліба у будинку батьків Вілла. Тепер голод відчувався особливо гостро, а разом із ним прокинулася й тривога. На щастя, вона відразу побачила Деріка – він трохи осторонь розмовляв зі своїм супутником. Обидва виглядали досить спокійними, на галявині не спостерігалося слідів перебування небажаних гостей – отже, ніч пройшла спокійно! 

- Доброго ранку, – вона наблизилася, щільніше загортаючись у плащ і мерзлякувато перебираючи плечима від холоду. – Все гаразд? 

- Так, міледі, Вілл уже пішов! – відповів його батько. – Я перевірив тут по окрузі, здається, в лісі нікого немає, спробую розпалити багаття і щось приготую поїсти. 

Шарлотта перевела погляд на графа. Виглядав він набагато краще за – чорні тіні під очима зникли, але обличчя було ще дуже блідим.

- Як твоя рука? – вона підійшла ближче до чоловіка і торкнулася його пальців. Він міг вільно ними рухати, отже, пошкодження виявилися не настільки серйозними. 

- Краще. Навіщо ти так рано піднялася? – Дерік обійняв тендітне плече дружини. – Зараз дуже сиро, не хочу, щоб ти застудилася, залізай на візок, інакше промочиш ноги! 

Замість відповіді Шарлотта потяглася до його губ. Довелося стати навшпиньки, щоб обійняти Деріка за шию і припасти до нього з ранковим поцілунком – таким полегшенням було бачити його живим і майже неушкодженим! Він обійняв її за талію вільною від перев'язі рукою.

- Що з вами, моя люба дружина? – відповів він після того, як відірвався від її солодкого рота. – Я думав ви будете нестерпною без ранкової кави. 

- Буде кава? – його грубуваті жарти анітрохи не зачіпали, Дерік ніколи не відрізнявся галантністю. 

- Якщо пощастить, нам заварять чай із гілок ожини, хоча, чесно кажучи, я з'їв би шматок смаженого бекону і випив пінту вина. Вілл пішов годину тому, – заговорив він уже без посмішки, – якщо все буде нормально, він повернеться до обіду. Не стій на мокрій землі, Летті. Забирайся на візок та почекаємо сніданку!

Чекати довелося недовго. Граф мав рацію – просту їжу їх провожатий приготував досить швидко, навіть закип'ятив щось на зразок чаю. Зі шматком домашнього хліба сніданок здалася Шарлотті гідним вищої похвали – здається вона нічого не їла смачнішого. Коли туман розійшовся і сонце пробралося через рідкісне листя, вони швидко прибрали пожитки, і батько Вілла перехопив коня, щоб бути готовими рушити в дорогу будь-якої хвилини. Залишалося дочекатися повернення самого хлопця з новинами, а поки що набиратися сил і відпочивати. Все це було не до душі Деріку, який лежав і жував соломинку, анітрохи не радіючи вимушеній бездіяльності. Шарлотта сиділа поруч і перебирала пальцями волосся графа, мружачись від сонячних відблисків. А у його голові тим часом крутилися різні думки.

- Знаєш, – сказав він, порушивши довгу тишу, – вчити тебе битися я поки не буду, але дещо ми можемо спробувати. Бачиш ту мітку на дереві? 

- Зниже дупла? Так, і що? – вона з подивом піднялася спочатку на дерево, потім на графа, він витяг з чобота ніж і вклав їй у руку.

– Спробуй поцілити. Не треба так чіплятися за клинок, просто затисни великим і вказівним пальцем, інші притисніть до долоні. Кидай!

Ніж після замаху пролетів близько метра і встромився лезом у вологу землю. Шарлотта зіскочила з воза та повернулася, щоб зробити нову спробу. Вдруге вийшло трохи краще, і вона продовжувала вислуховувати уроки про те, скільки метрів має бути між нею та противником, щоб ніж встиг перевернутися і встромився у ворога, а не тріснув його ручкою. Для прикладу Дерік зробив свою спробу. Клинок просвистів у повітрі і встромився в кору аж до основи. Майже в ту ж секунду з-за дерева з'явилася невисока постать і Шарлотта мимоволі скрикнула. 

- Боже, Вілле, як ти непомітно крадешся! – її обличчя спалахнуло, а Дерік, навпаки, насупився.

- Я помітив його за півсотні кроків, Летті і, судячи з того, як він дихає, новини будуть не дуже... - Дерік підвівся і покликав юного посланця. Той чомусь глянув на Шарлотту, але не починав розмову, змусивши її пережити момент крижаного страху. 

- У будинку все гаразд, ваш конюх чекає на виході з лісу, я сказав, що не треба одразу йти сюди. Але є ще дещо, пане! Я не знаю, як вам сказати, це потрібно побачити самому!

- Далеко? – Дерік швидко скинув ноги на землю і підвівся.

- Ні, ваша милість.

Попри втому одного і рану іншого обидва супутники Шарлотти не стали чекати жодної хвилини. Граф накинув плащ і пішов слідом за Віллом, незабаром зникнувши з поля зору. Спочатку вони мовчки йшли вузькою стежкою, що заросла з боків глухою кропивою і кущами ожини, потім дорога повела униз, незабаром стала ширшою і несподівано закінчилася широкою прогалиною. Кілька років тому, коли тут стояла пасіка, у лісі спорудили курінь. За цей час він покосився, вріс в землю, але тепер ожив! Біля нього стояло два осідланих коня, прив'язаних до найближчого дерева, але не було видно ні душі.