Повія - Панас Мирний

Христя озирнулася — Оришка стояла перед Колісником, розмахувала руками, шамкотіла своїм беззубим ротом, зла та люта, — де й ділася недавня ще Оришка, тиха та ясна!

— Не знаю. Може, воно й брехня, — понуро одказав Кирило. — За що купив, за те й продаю, що чув — те й вам, добродію, кажу.

— Гаразд, гаразд, — махнув на ного рукою Колісник і повернувся до Оришки. — А скільки б же Вовк та Кравченко дали за оренду?

— Не знаю, паночку, скільки. Та таким хазяїнам коли яким і рублем поступитися, — то не будете каятися: вони знають, коли і як чому ярміс дати. Не стануть чужого розоряти, як другі. Звісно, хазяїни.

— То скажи їм, хай прийдуть, коли мають охоту наймати, — повернувся він знову до Кирила. — Побалакаємо. А дурних учити треба! То їм оддавай городи, а то і городи що-небудь принесуть, і ліс буде окопаний.

— Що ж, пане, наймете людей? — пита покійно Кирило.

— Нащо наймати? Поки вони в мене в руках, то і самі окопають.

— Ні, пане, вони так не схотять.

— А не схотять — найму! — рішив Колісник. — За їх гроші і найму.

— За двісті трудно найняти.

— Яких двісті? Двісті получив, а ще триста.

— Тих, пане, навряд чи получите.

— Чому?

— Ні з чого брати.

— Зійдеться. Коли нагнуть, то знайдеться. Як опишуть хати та грунти, то заплатять.

— То тоді, пане, чи й ми тут усидимо.

— Чого усидимо?

— Так. Голому, кажуть, розбій не страшний. Запалять так колись, що не похопимся і з душею вирватися.

— Та ну, не лякай! На паліїв е тюрма, е Сибір, е й шибениці!

— Та й те, пане, що тоді від крадіжки не вбережешся. Все, що можна тільки буде украсти, украдуть.

— А очі нащо?

— Та очі е, та що ти поробиш з ними проти такої сили! Ти на двоє дивишся, а вона на двадцятеро.

— Не вірте, паночку! — знову, як потайна собака з-за причілка, кинулася, гаркнула Оришка. — Не буде нічого. Сміло наймайте Кравченкові та Вовкові. То поважні люди, хазяїни, а то — сміття. Розбишаки, шибеники!

— А он же, бач, твій чоловік не рає, — усміхнувшись, одказав Колісник.

— І .він бреше, паночку, хоч він і мій чоловік! — не видержала Оришка.

— От і не дурна ж ти? — покійно обізвався Кирило з-за вікна. — Ще я тебе мало вчив, а ти й досі дурною зосталася. Де б за чоловіком руку тягти, а ти йому брехні завдаєш. А все через те, що дурна. Хоч і кажуть, що ти відьма, і бояться люди тебе, а я прямо скажу — дурна, дурна, як чіп, та й годі! Це бачите від чого, пане, вона узлилася на слобожан. Торік була засуха. Люди справді мають її за відьму, хоч вона така відьма, як я вовкулак. Ну, ото, як засуха була, то вони й толкуються: це, певно, відьма покрала росу З неба, давай її викупаємо. Спіймали її раз та й укинули у ставок. А вона ото узлилася та й метиться ото.

Колісник так і приснув:

— Так ти і в ставку жаб полохала?

— Брешеш, поганцю! Брешеш, вонючий, смердючий! І не кидали у ставок, а тільки водою облили, та й годі. Далася б я їм, бісовим шибеникам, укинути себе? Я б їм очі видрала!

— Та хто тебе знав — чи кидали тебе, чи облили водою. Тільки вернулася ти додому, як хлюща, мокра.

Оришка аж посиніла з серця. Раз посиніє, вдруге позеленіє. Стоїть, труситься, очі палають, як углі. А Колісник аж за боки береться — регоче. Усміхнувся і Кирило за вікном. Оришка побачила, як кішка, стрибнула до вікна, плюнула прямо межі очі і мерщій вибігла з хати. Колісник упав і покотився по долівці... аж стогне, аж посинів, ніяк не вдержиться від реготу. "Хо-хо-хо, хо-хо-хо!" —глухо розкочується по хаті, а з-за вікна Кирило собі здержує регіт.

Одна Христя понуро дивилася на все те. У самому глибі її жалісливого серця гострим ножем поверталася пекуча туга. Перед очима у неї одно стояли слобожани, обірвані, нечисті, невмиті. На колінах гнулися вони перед багатим Колісником, котрий кепкував з їх, а накінці ще і вигнав з двору. Спершу їй тільки шкода їх було, своїм жіночим серцем вона жаліла провинників. Тепер, після Кирилових переказів та Оришчиного гарчання, вона побачила, що вони і не винуваті... їй тільки приманячилося її давнє, уздрівся Грицько Супруненко, що за малим і великим в'яз до її матері... І ці Кравченко та Вовк такі ж, як і Супруненко, собаки. "Багатирі, хазяїни", — каже Оришка. Та на чуже заЗДрі; їм замуляли ті городи, котрими селяни володіли, котрими який-небудь бідолашний годував сім'ю свою. Нащо йому? Він не розживеться з їх, а Кравченко та Вовк розживуться... Важкі та тяжкі думки окривали її голову, тоді коли Колісник качався по хаті з реготу. Яким він здався їй гидким, цей запанілий різник, кепкуючий з людського горя... а вона ж повинна його обнімати та пригортати... якою злою та уїдливою ця стара відьма Оришка, плюючи в очі своєму чоловікові за те, що той розкрив правду... Господи! і це люди! Собаки— так гризуться за недогризену кістку. Христя переживала за ту хвилину більш, ніж за увесь свій вік молодий. Не краскою сорому, а бліднотою немочі та страждання покрилося її молоде свіже лице, ясні очі мерхли під натовпом важких думок, а в серці гірка та неодрадна туга заводила свою пісню... Невеличка зморшка скочила на її лобі та там і закаменіла.

Не швидко Колісник одійшов від свого реготу, не скоро одігнав Кирила від вікна, наказуючи йому переказати Кравченкові та Вовкові, щоб безпремінно прийшли і як можна скоріше, бо він швидко повинен виїхати по службі, а Христя одно сиділа понурившись.

— Чого се наша доня засумувала так? — стаючи проти неї і весело заглядаючи у вічі, спитав Колісник.

Христя глянула на його своїми понурими очима і, опустивши, важко зітхнула.

— По кім ее так важко зітхаєш? Чи не за губернією засумувала? Бач, як надула свої губи? намурмосилася? Пішла б краще в садок, подивилася по видноті на се місце, де ціле літо приндеться літувати, ніж отут тумою туманієш.

Христя зірвалась, було, йти.

— Іди, іди. І я не забарюся вийти, — сказав Колісник. Христя зупинилася.