Повія - Панас Мирний

Молодиця, як огонь, загорілася. Образа всю кров погнала у її лице; зрачки наче іскрою зажевріли.

— Посоромтеся хоч старих людей, пане, — промовила та гнівно і відступилася назад.

— Ага, не злюбила правди? Заховалася. Правда у вічі заколола, — все гнівніше і гнівніше почав Колісник. — Біси вашому батькові! — уже далі прямо гукав він. — Ви всі такі. Усі однакові. На чуже як собаки ті ласі. А кинься я до вашого? Адже ж ти перша б мені очі видрала. Так би своїми паскудними руками і впилася!.. Тепер ви тихі, як піймалися мені до рук. Тепер ви от на колінках у мене лазите, а тоді?.. Вон з мого двору, сякі-такі сини та дочки! — гукнув він, аж у хатах стіни задрижали.

Купа заколихалася. Діти з ляку залементували, за дітьми почулося хлипання жінок.

— Чого ж ви мовчите? Чому нічого не кажете, не просите... стоять

навколішках, мов понімілі, — з болем та слізьми заговорили жінки до чоловіків.

— Паночку! Згляньтеся на нас, уже ж ми і так двісті рублів заплатили. Де ж нам ще три сотні узяти? — почав дід.

— Про те вам знати... Я вам спершу казав: хлопці, так не можна. Хочете у миру жити, от вам: городи, став... хоч топіться в йому, для мене все рівно. За се тільки окопайте мені ліс ровом. А ви мені на те що? Як тисячу даси, то й окопаємо. Чуєте? Тисячу рублів за те, що обнесете ліс сяким-таким ровом? Та за тисячу рублів вас усіх з вашими нащадками купити можна! До городів я прикидав ще сотню рублів — не брали? І не нужно! Подавай назад городи! Не смій у ставку ловити риби! Не хочете? І без вас знайдемо грабарів. На те і грошики, що злуплю з вас, знайдуться такі, що окопають. Не хочете? Ще не те буде. Не те! Води з ставка не дам! Копай собі колодязі — та й май свою воду. Ставок мій і вода моя!

— Та вона, пане, божа, — хтось вирвався.

— Божа? А ось побачите, чи божа, чи моя? Побачите, я покажу вам, чия вона!

— Та що ж, уже бачили, — зітхнувши, мовив дід, устаючи з колін. — Усе вже, що було, бачили... А що далі буде — то господь знає... Ходімо, хлопці! — і він повагом повернув від ганку.

За ним, похнюпившись, повалили другі. Важке та тяжке зітхання вихопилося з грудей чоловіків; жінки підхопили його, поливаючи здавленими слізьми, а дітвора дойняла заливним лементом. Тихо та смутно сунула громада з Двору за старим дідом, що, звісивши голову, наче п'яний, ковиляв попереду. Так проводжають поважного покійника або рідні на смерть приговореного родича. Христя все стояла коло вікна і дивилася на громаду. Вона чула образу і гіркий посміх над молодою молодицею, вона бачила ще гіршу образу над цілою громадою, її така важка туга пройняла, такий жаль увійшов у саме серце, якого вона досі ніколи не звідувала. Уже люди давно скрилися за горою, а їй здається, вони стоять перед її очима, стоять на колінках, плачуть, трусяться, моляться перед розхристаним та неприбраним Колісником. А він регоче з їх молитви, їх кревного прохання... З образою сказане слово будить його гнів, наливає очі кров'ю, і він, як звір лютий, гукає на увесь двір, от-от кинеться, от-от цілком проглине... І хто ж це? Колісник, що торгував колись м'ясом і гнувся і терся перед Рубцем, запрохуючи надбавити таксу... За що? за ту гнилу рибу, що, не маючи ніякого варунку, покористувався бідний чоловік піймати з його ставу?.. У очах у Христі потемніло, сонце окрилося за якоюсь хмарою невиданою, пташки перестали щебетати, щось неясно замість їх співу зашуміло у її ухах, і вона, перегнувшись через вікно, зронила дві гарячих сльозини на приспу.

— Бісове хамське кодло! —мовив Колісник, увіходячи у світлицю. — І не думав сердитись — ніт же розсердило. І принесла їх лиха година! І це все, видно, нагнав їх Кирило. Бісів п'янюга, учора ото, видно, ходив одпивати мирової та сьогодні і навернув у двір сіі нечисті. Оришко! Бабо! — гукав він, швендяючи по світлиці.

Оришка приплигала до порога.

— Де твій дурень? — спитав і помовчав. — Не поймеш? Кирило, питаю, де?

— Товар, паночку, погнав напувати. Та онде й він, — указала Оришка у вікно, уздрівши Кирила, що гнав теляток та овечат від водопою.

Христя глянула на його — се ж мар'янівський Кирило. Се ж той, що вперше одвозив її у місто. Постарів тільки трохи, посивів, а на лиці мов і трохи не перемінився.

— Се ти, п'янице, нагнав мені сих дияволів у двір? — гукнув Колісник З вікна на Кирила.

Той скинув шапку і, кинувши товар, підійшов до вікна.

— Яких, пане, дияволів?

— Не знаєш яких? О чортова ворона, а хитріший від чорта! — накинувся на його Колісник. — Цілу ніч, мабуть, учора пив могорича, а сьогодні чуть світ і з Двору скрився.

— Та побий мене боже, коли я хоч краплю бачив! — виправлявся Кирило. — Вони вже з тиждень, як топцюються біля двору. Все питають, чи пана немає?

— А якої ж ти лихої години учора на слободі був?

— Та все ж, бачте, за ліс турбувався. "Коли б, — кажуть, — пан простив нам наші провини та вернув усе, як до спірки було, то ми б уже і ліс йому за сотню рублів окопали". — "А що, — кажу, — тепер уже й назад, коли побачили, що не теє... А я ж вам тоді казав. Пан у нас справедливий, пан добрий. Беріть, дурні, що дає, не входьте в спірку, а то лихо вам буде. Не послухалися мене, от тепер і платіться". — "Та то все, — одказують, — наші верховоди таке роблять: підбили ж, не слухайтеся, мов: обіпріться усією громадою. Громада, мов, великий чоловік. Ми, значить, і послухалися. А воно тепер і виходить, що наші совітчики в стороні, а ми отвічай. їм, бач, цього і треба було, щоб нас з паном порізнити. Тепер вони, либонь, збираються і городи і ставок у пана заорендувати".

— Хто ж то такі верховоди? — спитав, одходячи, Колісник.

— Та вже ж не хто. Наші слобідські багатирі: шинкар Кравченко та тутешній крамар Вовк.

— Брешуть, паночку! — стрибнувши у світлицю, заторохтіла Оришка. — Не вірте сьому. І Кравченко, і Вовк поважні люди, хазяїни, ніколи не стали б вони підбивати громаду на лихе проти вас. А що вони справді хочуть найняти у вас і огороди, і ставок, то і мені хвалилися. Ми б, каже, добру плату дали панові!