Міфи України - Автор невідомий

землі. Тільки-но спаде роса, і чабан рушає овець на пашу, відразу ж рушає на пашу і святий Петро своїх овець-верблюдів («наче в полі бігають хвилі» — хвилі на Україні називають ще й «Петровими згонами»), які раніше були Адамовими вівцями, та коли Адам вчинив гріх, Бог віддав їх святому Петру (верблюди бояться роси, як і вівці). Підіб’ється сонце «на обід», чабан стає з отарою на тирло, — стає у цей час на тирло зі своїми вівцями-вер-блюдами і святий Петро; тільки чабан пасе іноді отару до півночі, а святий Петро стоїть зі своїми вівцями на тирлі аж до наступного дня. Коли одного разу святий Петро гнав на пашу своїх овець, у нього в руках не виявилося ні батога, ні ґирлиґи. Угледів він дорогою бур’ян з довгим пруттям, зламав собі прутика і погнав ним своїх овець. Звідтоді ця рослина й зветься петрів батіг (Катеринославська губернія та Куп’янський повіт).

В іншій легенді про ту ж рослину, записаній у Куп’ян-ському повіті, святий апостол Петро виступає з чортами якогось язичницького бога полів, покровителя жнив. Святий Петро взагалі був дуже до всього цікавий: йому відомі назва й життя будь-якої польової комашки; він знає, чим кожна з них годується. Хід його по полях уподібнюється до ходу бога полів: жучки, бджілки, мушки, метелики барвистими роями оточують його, майорять попереду нього і супроводжують його ззаду. Давніше, за колишніх часів, йде, бувало, святий Петро межею, візьме прутик дикого цикорію й хльоскає ним, як батіжком. А жучки й мушки, які лиш сидять на колоссі, вже й знають: всі злітають і не сміють переводити хліба. Пройде межу, кине свій батіжок на землю, а він прийметься там і росте. А всі жучки й мушки вже добре знають, що ту ниву, де росте петрів батіг, треба обминати, — от вони й не сміють її чіпати. Та це було колись, а нині й петрів батіг не рятує хліба.

Є ще одна легенда про петрів батіг, записана в тому ж Куп’янському повіті, на якій позначився, з одного боку, вплив євангельської оповіді про недопущення апостолами дітей до Спасителя, а, з другого, — почасти й талмудичних оповідок про те, ніби єврейські діти завжди збігалися до Спасителя і звичайно супроводжували його цілою юрбою, тому що Спаситель оживляв Своїм подихом зліплених ним з глини пташок і цим дуже привертав до Себе дітей. Ішов якось Спаситель з учнями Своїми з одного поселення в інше. І треба було проминути луки, на яких хлопчаки пасли овець. Побачивши Господа, пастушата кинули свої отари, побігли з батіжками на шлях, яким ішов Спаситель, і оточили його зусібіч, так що заважали йти далі. Гримнув на них апостол Петро, аби розступилися, але пастушата, не звертаючи жодної уваги на його гримання, й далі сікалися до Спасителя, цілували йому руки, ноги та краї одежі. «Ось я вас!» — знову гримнув на них апостол Петро і вхопив було в одного з пастушків батіжок, якого той тримав у руках. Але пастушок, не випускаючи зі своїх рук батіжка, став плакати й виривати його з рук Петра. Той поступився перед хлопчиком, віддав його батіжок, а сам, нахилившись, зірвав бадилинку, і розмахуючи нею, раз у раз повторював: «Геть з дороги, а то — скуштуєте мого батіжка!» Пастушата з веселим сміхом розступилися й дали, нарешті, дорогу Спасителеві. Петро кинув тоді бадилинку, що була в нього в руках, і мовив жартома: «А що? Либонь злякалися? Візьміть тепер собі й мій батіжок!» Хлопчаки підняли кинуту апостолом Петром рослину й назвали її Петровим батогом. А оскільки квіти в цієї рослини нагадують за своєю формою китицю, то й пастушата почали з тих пір прикрашати свої батіжки «махорками» (китицями) зі шкіри.

Щодо хлібних злаків, то за українським народним віруванням, одразу ж після створення світу ні жита, ні пшениці не було, а пшениця виникла вже опісля з куколю, а жито — із стоколосу (розрізняють три види стоколосу: 1) Bromus mollis L., 2) Bromus secalinus L. і 3) Bromus squarrosus L.). Так кажуть y Літинському повіті. A в Куп’янському, як ми знаємо вже[63], розповідають, що пшениця виросла зі сліз Адама, змішаних із землею, взятою прабатьками, за велінням Божим, біля райського порогу; а зі сліз Єви, змішаних з тією ж землею, виросла конопля.

У Старобільському повіті розповідають, що, коли не було ще хлібних злаків, люди годувалися липовим листом і корою та «потрохом» з дерев, тобто тим, що сиплеться з деревних червоточин. Тоді Господь дав пшеницю — тільки не людині дав Він її, а собаці: той заскавулів од голоду, Бог і кинув йому з неба колос пшениці просто в пащу. Людина вихопила в собаки цей колос, посіяла й розвела таким чином пшеницю. Ось чому людям гріх убивати собаку — ми їмо його пайку.

За іншими легендами, Сам Бог посіяв для людей пшеницю, причому спочатку колос у неї, як і взагалі в усіх хлібних злаків, починався при самій землі і йшов до верхівки стебла, так що не можна було ні косити, ні жати, а підтинали колосся, щоб не розгубити зерна, шилом при самій землі. Нині хлібний колос завбільшки лише з собачу частку. Зменшення його сталося внаслідок осквернення однією жінкою святості хліба. Якось Спаситель із апостолом Петром (і Павлом — за іншим варіантом), — розповідають у Куп’янському повіті, — зайшли, прибравши вигляду подорожніх, у хату до однієї жінки й попросили в неї милостині. Господиня в цей час пекла млинці. У відповідь на прохання подорожніх вона кинула їм млинця, та перед тим витерла ним сліди, залишені її дитиною на лавці. Подорожні вийшли в поле, і Христос, обурений наругою над хлібом, став обшмульгувати колос знизу вгору. Бачачи це, хазяйський пес почав вити, і апостол Петро вблагав Спасителя зглянутися хоч над собакою і залишити на стеблі частину колосу із зерном на долю собаки.

У варіанті цієї легенди, записаному в тому ж Куп’янському повіті, розповідається, що одного разу в жнива Спаситель і апостол Петро ходили в образі жебраків по нивах. Підійшли вони до однієї жінки й попросили хліба. Жінка як гримне на них: «Бач, куди забралися канючити!» — вихопила в дитини окраєць хліба