Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Хитрість не вдалася, тож Казан, загарчавши по-собачому, кинувся на вовка. Один стрибок — і він досяг супротивника, навалившись на нього всією вагою свого тіла. Клацання зубів — Казан знову спробував уп’ястись у вовче горло, але, як і перед тим, схибив. Пес ще не отямився, а вовк уже в’ївся йому зубами в зашийок.
Уперше в житті Казан відчув жах і біль смертельної хватки. Він чимдуж шарпнув головою трохи вперед і клацнув зубами навмання. Його міцні щелепи зімкнулися на вовчій передній лапі, біля самого тулуба. Почувся хрускіт кісток і звук розірваної плоті. Коло вовків, що чекали на кінець битви, ставало тіснішим. Спостережники точно знали, що один із бійців буде подоланий ще до того, як розімкнуться щелепи. От-от хтось упаде, і тоді це стане фатальним сигналом, щоб добити невдаху.
Тільки густа шерсть, товста шкура на загривку й міцні м’язи врятували Казана від жахливої долі переможених. Вовк глибоко вп’яв свої зуби, та не досить глибоко, щоб погубити Казанове життя. І раптом пес, напруживши останні сили, скинув із себе наляглого супротивника. Хватка на його шиї послабшала. Ще один ривок догори — і він був вільний.
Одним махом він скочив на скульгавілого ватажка зграї й усієї вагою свого тіла вдарив його в бік. Казан знав, що такий стрімкий удар, якщо його завдати вчасно, мав більше шансів стати смертельним, ніж хватка за горло. Цього разу так і було: великий сірий вовк не втримався на ногах і лише на мить упав на спину, і саме тоді на безвладного ватажка накинулась його зграя, завзято прагнучи забрати останні краплини життєвої сили.
Важко сапаючи й стікаючи кров’ю, Казан виповз із сірої ревучої маси. Він охляв. У голові туманіло. Він мав лише одне бажання: швидше лягти на сніг. Але старий непомильний інстинкт застеріг його не піддаватися цій слабкості. Від зграї відійшла пригожа й проворна сіра вовчиця. Підійшовши до нього, вона лягла перед ним на снігу, а потім хутенько піднялась і обнюхала його рани.
Вовчиця була молода, сильна й красива, та Казан і оком не повів на неї. Він дивився на бойовисько й на ту мализну, що лишилася від колишнього ватажка. Зграя вже повернулася до перепиненого бенкету. Знову почувся хрускіт кісток і звук розірваної плоті. Щось підказувало йому, що віднині його дикі товариші пізнаватимуть його голос, і коли він, сидячи, заквилить на місяць і зорі, то ці прудконогі мисливці великої рівнини обов’язково відгукнуться. Казан двічі обійшов навколо важенки і зграї, а тоді помчав геть до краю чорного смерекового лісу.
Коли Казан був уже в тіні, то оглянувся. Сіра Вовчиця була лише за кілька кроків від нього. Вона дещо боязко наближалася до Казана. Коли ж стала поруч із псом, то також обернулася до темної живої плями там, на озері. Казан тим часом відчув щось у повітрі. Це не був запах крові, аромат ялицевої чи смерекової смоли. Здавалося, ці пахощі всмоктали в себе яскраві зорі, місяць і безхмарне небо, напрочуд дивну й несказанно гарну нічну тишу. А призвідницею цього була Сіра Вовчиця.
Він подивився в її очі й побачив там сподівання й допитливість. Вона була дуже молода — найпевніше, тільки-тільки вийшла зі щенячого віку. Мала сильну, струнку й гарну статуру. У місячному світлі м’яко вилискувала шерсть під її горлом і вздовж спини. Вдивляючись у Казанові очі, Сіра Вовчиця не по-щенячому заскавуліла. Пес присунувся до неї й поклав свою голову на її спину. Він і досі дивився на зграю. Казан відчував тремтіння супутниці. Він знову подивився на місяць і зорі, намагаючись зрозуміти, чому Сіра Вовчиця збурювала його кров.
Більшість свого життя Казан проводив у дорозі — в упряжі, — і дух шлюбного сезону доносився до нього здалеку. Але тепер він був дуже близько. Сіра Вовчиця підвела голову й торкнулася своєю м’якою мордою його рани на шиї. Цей ніжний дотик, тихе скавчання викликали в Казанові такі ж відчуття, як і ласки й голос його колишньої господині.
Казан повернувся й заквилив. Потім він настовбурчив шерсть, високо підняв голову, наче кидаючи виклик дикому світові, що лежав перед ним, і подавсь у морок лісу. Поруч із ним бігла Сіра Вовчиця.
Роздiл V
Бiй у снiгах
Тієї ночі вони знайшли прихисток під густою ялицею. Коли лягали на м’який безсніжний килим із хвої, Сіра Вовчиця притулилася своїм теплим тілом до Казана й ще довго зализувала його рани. На світанку з неба пластівцями почав сіятися сніг, такий рясний, що вже за десять кроків нічого не було видно. Стояла досить тепла й така тиха погода, що в усьому світі, здавалося, не було більше жодних звуків, окрім шепоту падучого снігу. Цілісінький день Казан і Сіра Вовчиця подорожували пліч-о-пліч. Раз у раз пес повертав голову назад, поглядаючи на гірський хребет, що з-за нього він прийшов. У такі хвилини він неодмінно квилив, і в цьому квилінні звучали дивні тремтливі нотки, незбагненні для Сірої Вовчиці.
Після полудня вони повернулися на озеро, до того місця, де вчора вовча зграя ласувала оленицею. На узліссі Сіра Вовчиця зупинилась. Вона ще не знала, що таке отруєні принади, самолови й вовчі ями, але інстинкт, успадкований від багатьох поколінь пращурів, підказував їй, що вдруге підходити до вже охололої здобичі небезпечно.
Казан не раз бачив, як люди обробляють мерлятину, що її залишили вовки. Він знав, як вправно вони маскують пастки, як ховають у жиру тельбухів маленькі капсули зі стрихніном. Одного разу він навіть сам потрапив передньою ногою в пастку, відчувши, якою нестерпно болючою була її смертельна хватка. Утім тепер він, на відміну від Сірої Вовчиці, зовсім не боявся. Він підбивав її піти з ним до білих зáшеретів. Спершу вона не наважувалась, та згодом далася на підмову. Однак неспокій не покидав її. Вона насторожено сиділа, доки Казан відкопував кістки й шматки ще не замерзлого під сніговим покривом м’яса. Але вона лише розглядала добуте, не бажаючи його їсти. Зрештою, Казан підійшов і сів поруч із вовчицею. Він нюхав повітря й не міг там виловити запаху небезпеки. Але Сіра Вовчиця натякала йому, що тут таки може бути небезпечно.
Цими днями вона ще багато чого йому повідала. На третю ніч Казан зібрав зграю й сам керував полюванням. Тричі за місяць, перш ніж нічне світило
