Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Казан і далі жив на великій рівнині, однак часто водив свою пару на вершину гірського хребта, намагаючись пояснити, що він залишив по той бік кряжу. Темними ночами, бувало, йому ввижалося, що жінка кличе його, і поклик цей був такий сильний, що, сповнений туги, пес був ладен повернутися до господині назад, прихопивши з собою Сіру Вовчицю.
Та невдовзі трапилась одна подія. Якось, коли вони перетинали відкриту рівнину, Казан побачив картину, що змусила його серце завмерти. З вершини гірського хребта, стрімко вганяючись у його світ, мчали запряжені собаками сани, що везли людину. Вітер не попередив їх про наближення чужаків. І раптом Казан побачив, як у руках людини щось блиснуло. Ні найменшого сумніву: це була та смертельна річ, що вивергала вогонь і грім.
Він дав знак Сірій Вовчиці, і вони помчались, як вітер, бік у бік. А потім пролунав постріл, що збурив у Казанові давню ненависть до людей. З його горла почувся короткий гаркіт, а над головою в цей же час ще коротше дзижчання. Позаду пролунав ще один постріл, й у блим ока Сіра Вовчиця завищала з болю й покотилася по снігу. За мить вона знову була на ногах. Казан перемістився позад неї і біг так, доки вони не опинилися під прихистком густих дерев. Там Сіра Вовчиця лягла й почала зализувати рану на плечі. Казан повернувся обличчям до гірського хребта. Чоловік тим часом прямував по їхньому сліду. Він ненадовго зупинився там, де впала Сіра Вовчиця, оглянув сніг і пішов далі.
Казан примусив Сіру Вовчицю підвестися, і вони попрямували до зарослого гущавником болота, що лежало недалеко від озера. Увесь день вони трималися проти вітру, а коли Сіра Вовчиця лягала відпочивати, Казан крадькома йшов назад їхнім слідом, насторожено нюхаючи повітря.
Ще багато днів після того вовчиця кульгала. Одного разу вони натрапили на місце старої стоянки. Казанові ікла оголилися, він дико загарчав, тільки-но занюхавши ненависний йому запах людини. У ньому наростало нестримне бажання помститися — і за власні кривди, і за страждання й болі, завдані його подрузі. Під килимом свіжого снігу він старався винюхати людські сліди, а Сіра Вовчиця тим часом тривожно кружляла навколо нього, намагаючись завести його якомога далі в ліс. Нарешті він піддався на вмовляння й похмуро пішов за нею. Та його очі ні на мить не переставали палахкотіти дикою червінню.
Три дні потому з’явився молодик. А на п’яту ніч Казан набрів на слід, такий свіжий, що пес із несподіванки аж прикипів до місця. Кожен м’яз його тіла здригнувся, волосся стало дибки. Сумніву не було: це був людський слід. Ось на снігу чітко проглядаються сліди від саней, ось сліди собачих лап, а от і відбитки лиж його ворога.
Казан задер голову до зір, і з його горла покотився широкими рівнинами голосний заклик до полювання — дикий і несамовитий. Ніколи ще пес не видавав таких звуків дикої люті, як того вечора. Знову й знову він посилав свій заклик, аж ось спершу почулася одна відповідь, потім ще і ще, аж доки Сіра Вовчиця сама сіла й завила разом із Казаном. А тим часом десь далеко на рівнині блідий, із виснаженим обличчям чоловік зупинив виморених собак і прислухався. Із саней почувся тихий голос:
— Вовки, тату. Вони женуться за нами?
Чоловік мовчав. Він був уже немолодий. Його борода виблискувала біло в сяйві місячних променів, і це робило його високу худу постать дещо химерною. Молода жінка, що сиділа на санях на ведмежій шкурі, підвела голову. У її красивих темних очах відсвічувалися зорі. Вона була доволі бліда. Блискуче волосся було зібране в товсту косу. Дівчина щось міцно притискала до своїх грудей.
— Вони напали на чийсь слід, мабуть, лані, — сказав чоловік, перевіряючи засувку рушниці. — Не хвилюйся, Жасю. Ми зупинимося біля найближчого чагарнику й назбираємо хмизу для багаття. Вйо, хлопчики, вйо! Гайда, гайда-а! — і він хльоснув батогом над собачими спинами.
Зі згортка, що його на руках тримала жінка, пролунав тихий жалібний плач. А з рівнини, наче відповідаючи на дитячий голос, квилила вовча зграя.
Нарешті Казанові випала нагода помстися. Спершу він пересувався повільно, зупиняючись щотриста-чотириста ярдів, щоб укотре послати заклик до полювання. Сіра Вовчиця весь час була з ним. Ось до пари приєднався один вовк, згодом другий. От до гурту прибуло відразу двоє. Казанове поодиноке виття змінилося диким гуртовим завиванням. Що більше надходило вовків, то швидше вони бігли. От їх четверо… Шестеро… Семеро… От їх уже десятеро… До того часу, як зграя досягла відкритої рівнини, де вільно гуляли вітри, їх було чотирнадцятеро.
Це була сильна зграя, що складалася зі сміливих досвідчених мисливців. Сіра Вовчиця була серед них наймолодша. Хоч вона постійно й трималася близько до Казана, та не могла бачити його почервонілих очей та оскаженілого виразу. А якби й побачила, то нічого б не зрозуміла. Та вона відчувала якийсь дух таємної й невідгаданої люті, що заволодів Казаном. І він гнав пса вперед, примусив його забути про все на світі, вклавши в серце тільки одне бажання: якомога швидше наздогнати й убити. І це неабияк турбувало молоду вовчицю.
По рівнині зграя бігла щільним гуртом, не квилячи й не гавчачи. Чулося лише засапане дихання бігунів і легкий поступ їхніх прудких ніг. Казан увесь час був попереду, на один скік від інших. Сіра Вовчиця бігла впритул до нього, відстаючи лише на голову.
Зроду не знав Казан такого пристрасного бажання вбивати, як тепер. Це вперше він не мав страху перед людиною, не боявся ні кийка, ні батога, ні тієї штуковини, що, спалахуючи, сіяла смерть. Казан усе прискорювався, прагнучи якомога швидше наздогнати людину й напасти на неї. Уся накопичена за чотири роки рабства в людей несамовитість, образа за несправедливе насилля від їхніх рук роздмухали тепер у його жилах невситиму злобу. І коли він нарешті побачив на рівнині рухому пляму, із його грудей вирвався відчайдушний звук, незбагненний навіть для Сірої Вовчиці.
За ярдів триста перед тією рухомою плямою була вузька смуга лісу. Казан додав ходу. Коли бігуни були на півдорозі до лісу,
