Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
— Він не може ходити, — вигукнула дівчина, і голос раптово затремтів. — Подивіться, mon père[8]! Тут страшенна рана. Ми повинні його нести.
— Я так і думав, — відповів Редіссон. — Саме тому й прихопив ковдру. Mon Dieu[9], ти це чула?
З темряви лісу пролунало негучне плачливе квиління. Це Сіра Вовчиця звала Казана. Пес підвів голову й собі завив тремким голосом.
Якимсь дивом П’єрові Редіссонові вдалося покласти Казана на ковдру й донести до табору, не діставши ні подряпини, ні укусу. Це диво зробили Жаннині руки, адже протягом усього шляху одна її рука спочивала на кудлатій Казановій шиї, а друга підтримувала один кінець ковдри. Вони поклали його близько до вогню, а за малу годину чоловік приніс теплої води, обмив нею криваву рану на нозі й приклав до неї щось м’яке, тепле й заспокійливе. Для довершення справи П’єр обмотав рану тканиною.
Усе це було дивне й нове для Казана. П’єр і Жанна гладили його по голові. Чоловік приніс йому кашу з борошна й сала, припрошував його поїсти, а Жанна тим часом сиділа поруч, сперши підборіддя на обидві долоні, дивилась на собаку й говорила з ним. Коли вже пес цілком заспокоївся й перестав боятися, він раптом почув дивні звуки. Вони лунали з боку згортка, що лежав на санях. Від цих звуків Казан різко підняв голову.
Жанна побачила цей рух і почула низький стогін у відповідь. Вона швидко підійшла до згортка, почала з ним говорити й агукати, а потім узяла на руки й відгорнула шкуру, у яку він був загорнутий. Тепер Казан міг роздивитися, що там. Ще ніколи в житті пес не бачив дитини. Жанна тримала маля перед ним, і від вигляду його рожевих щічок Казанові чомусь ставало спокійніше. До собаки потяглися крихітні кулачки, почулося дивне лепетання, а потім дитина раптом засмикала ніжками, засміялась і завищала від утіхи. Від цих звуків усе Казанове тіло розслабилося, і він підповз до дівочих ніг.
— Дивіться, йому подобається дитина! — вигукнула вона. — Mon père, ми повинні дати йому ім’я. Як же ми його назвемо?
— Зачекаймо з цим до ранку, — відповів батько. — Уже пізно, Жанно. Ходи в намет і поспи. Ми лишилися без собак, подорожуватимемо повільно, тож треба встати рано.
Уже відхиляючи запону намету, Жанна обернулася.
— Він прийшов із вовками-сіроманцями, то й назвімо його Сіроманцем, — сказала вона.
Тримаючи однією рукою Жанусю, другу руку жінка простягнула до Казана:
— Сіроманцю! Сіроманцю! — тихо покликала вона.
Казан дивився прямо на жінку. Він знав, що вона кличе саме його, і підповз трохи до неї.
— Тепер він знає, як його звати! — вигукнула Жанна. — Добраніч, mon père.
Після того, як донька з онучкою пішли спати в намет, старий П’єр Редіссон ще довго сидів на краю саней, гріючись коло вогнища. Біля його ніг лежав Казан. Раптом нічну тишу знову порушило самотнє виття Сірої Вовчиці, що лунало з глибини лісу. Казан підняв голову й заскавулів.
— Вона тебе кличе, хлопчику, — сказав із розумінням П’єр.
Він закашляв, схопився рукою за груди, що, здавалося, розривалися з болю.
— Відморозив легеню, — почав розповідати він Казанові. — Ще на початку зими у верхоріччі Фон-дю-Лаку. Сподіваюся, що ми доберемося додому… вчасно… з дітьми.
На великих пустельних просторах півночі люди часто мають за звичку говорити самі до себе. Але тут Казан пильно й насторожено дивився на П’єра, тож чоловік говорив саме до нього.
— Їх треба довезти додому. І тільки ти і я це можемо зробити, — сказав він, жмакаючи борідку.
Раптом він стулив кулаки. Його знову пройняв глухий болючий кашель.
— Додому! — стискаючи груди, задихаючись, промовив чоловік. — А це ще вісімдесят миль прямо на північ — до Черчила. І я молю Бога, щоб ми щасливо дісталися туди… з дітьми… перш ніж мої легені… відмовлять.
Він підвівся і, злегка похитуючись, підійшов до Казана. На собаці був нашийник, тож чоловік прив’язав його до саней. Після цього він укинув три чи чотири полінця у вогнище й спокійно пішов у намет, де вже спали Жанна зі своїм малям. Тієї ночі Казан кілька разів чув далекий голос Сірої Вовчиці. Він знав, що вона кликала його, та щось підказувало, що відповідати тепер не варто. Лише вдосвіта, коли Сіра Вовчиця підійшла зовсім близько до табору, Казан уперше відповів їй.
Його скавуління розбудило чоловіка. Він вийшов із намету, глянув на небо, розклав вогнище й заходився поратися біля сніданку. Він поплескав Казана по голові й дав йому шматок м’яса. За якийсь час вийшла й Жанна, залишивши дитину додивлятися сни в наметі. Вона підбігла до П’єра, поцілувала його в щоку, після чого стала навколінці біля Казана й почала говорити з ним, наче зі своєю дитиною. Коли вона підвелася, щоб допомогти батькові, Казан пішов за нею, і коли Жанна побачила, як він міцно стоїть на ногах, то скрикнула із захвату.
Того дня їхня подорож на Північ була незвичною. П’єр Редіссон повикидав із саней усе, крім намету, ковдри, харчів і гніздечка для Жанусі. Потім він запрігся в сани й потяг їх по снігу, кашляючи без угаву.
— Півзими вже кашляю, — збрехав П’єр, остерігаючись, щоб Жанна не побачила слідів крові на губах чи бороді. — От доберемося додому — з тиждень не виходитиму на вулицю.
Навіть Казан по-звіриному тямущо — а людина, що до кінця так і не годна зрозуміти тварин, сказала б інстинктивно — знав: чоловік казав неправду. Можливо, він знав це значною мірою через те, що не раз сам, як і багато поколінь його предків, чув такий кашель і добре вивчив, до чого він призводить.
Не раз і не двічі відчував він запах смерті в тіпі й хижках, хоч туди й ніколи не заходив; не раз і не двічі він занюхував таїну майбутньої близької смерті, достоту, як безпомильно передчував настання вітровію чи пожежі. І от тепер, здавалося, ця дивна річ була прямо біля нього, він ішов за нею на ланцюгу, прив’язаному за саньми. Це змушувало його непокоїтись. З півдесятка разів, щоразу, коли сани зупинялися, Казан обнюхував маленьку людську істоту, загорнуту у ведмежу шкуру. І щоразу, коли він робив це, Жанна швидко опинялася біля нього. Двічі дівчина плескала його по сіруватій пошрамованій голові, від чого кров у його тілі починала шумувати з радості, хоч
