ХЗ. Хто знає, яким буде майбутнє - Тім О’Райлі

Кількість водіїв — головний показник. Поки є вдосталь людей, готових працювати на транспортну службу за запитом, можна ставитися до водіїв як до одноразового ресурсу. Та це недалекоглядний підхід. Потрібні водії, які добре заробляють, люблять і належно виконують роботу, а отже, тримаються за неї. Надалі Uber та Lyft вестимуть запеклу боротьбу за те, щоб приваблювати і втримувати водіїв, так само як нині борються за клієнтів. Боротьба стане черговим свідченням того, що високі зарплати (так звана «ефективна оплата», про яку йшлося в Розділі 9) окуповуються, бо сприяють продуктивності та задоволеності споживачів.

Lyft та Uber ретельно оберігають дані, але з розмов із водіями я зрозумів, що Lyft уже наздоганяє свого більшого конкурента з кращим фінансуванням. Lyft докладає великих зусиль, щоб розробити сприятливіші для водіїв системи. Майже кожний водій, що мене підвозив, працює на обидві платформи. Майже всі кажуть, що надають перевагу Lyft. Дехто зізнався, що відмовився від співпраці з Uber, хоч ця компанія дає більше клієнтів. Останнім часом через певні піар-заходи Uber навіть втрачає клієнтів на користь Lyft. Агресивною політикою Uber нажила собі багато ворогів. Головна заковика в тому, що керівництво Uber нехтує ключовим правилом виживання сучасних мережевих компаній. Це правило часто повторює президентка та операційна директорка O’Reilly Media Лора Болдвін: «Ваші клієнти — це ваше сумління».

Апологети капіталістичної системи, не замислюючись, стверджують, що безлад — це добре. Вони припускають, що, попри хаос, усе вийде якнайкраще, якщо віддатися на волю «невидимої руки» конкуренції. То правда, та тільки коли ми правильно розуміємо поняття «невидима рука». Попит і пропозиція — не магія, а боротьба гравців за конкурентні переваги. Ось як сказав Адам Сміт: «М’ясник, пивовар і пекар годують нас вечерею не тому, що такі добренькі, а тому, що піклуються про власні інтереси. Ми розраховуємо не на людяність, а на себелюбство тих, хто нас обслуговує. Ми не акцентуємо увагу на власних потребах, бо головне — який зиск матимуть вони»338.

Правила гри випливають зі змагання між гравцями. Активіст із захисту прав працівників Девід Рольф якось мені сказав: «Бог не передбачав, що робітник автозаводу — суперська професія». Робочі місця середнього класу 1950-х і 1960-х років, які нині згадуються з ностальгією, виникли завдяки запеклій конкуренції між компаніями і фахівцями339. Тоді вирішувалося, хто диктуватиме правила гри. «Невидима рука» стала «видимою» внаслідок страйків, вийшла за межі ринку й дотягнулася до політики, послуговуючись Законом Ваґнера про трудові відносини 1935 року, Законом Тафта — Гартлі про регулювання трудових відносин 1947 року і законами, які заборонили підприємствам наймати виключно членів профспілок. В останні вісімдесят років ці закони встановлювали то одні правила, то інші. Нині сприяють насамперед капіталістам, а не працівникам. Хай би до якого табору ви схилялися, очевидно, що низькооплачувана праця не конче має переважати на сьогоднішньому ринку, так само як раніше не конче мала переважати високооплачувана.

Нині ми переживаємо переломний момент, коли більшість правил можна переписати. Як і під час промислової революції, через новітні технології зникають цілі класи працівників, але водночас творяться дива. Дехто стає казково багатим, дехто бідує. Компанії опановують нові форми організації. Організація праці — тема для окремої книжки. Скажу лише, що нині час переглядати трудові відносини340.

Я вірю, що «невидима рука» здатна все зробити, та без боротьби нічого не вийде. Політичні пертурбації у Великій Британії та Сполучених Штатах сигналізують про труднощі, перед лицем яких ми опинилися. Нас очікують непрості часи. Нерівність у світі призведе до серйозних політичних наслідків, що потягнуть за собою дестабілізацію в суспільстві й економіці. Проблема в тому, що за умов вільного ринку ми зробили суспільство заможнішим, але плоди розподіляємо нерівномірно. Деякі живуть набагато краще, а деякі — навпаки, набагато гірше.

От ми й підійшли до фундаментального принципу економіки добробуту. Його спрощено пояснила економістка Піа Малані з Інституту нового економічного мислення: «Складно вигадати політику, що нікому не шкодить і комусь приносить зиск. Отож ми вигадали хитрість: порівнюємо чистий зиск із чистими витратами. Ідея така: максимальний добробут суспільства загалом і розподіл статків, що в цілому покращує життя людей»341. За законами економіки добробуту, коли зміна політики збагачує певне коло людей, переможці повинні відшкодувати втрати переможеним. Та, як написав мені в емейлі Білл Джейнвей, «на жаль, переможці роблять це хіба що з політичного примусу».

Обговорюючи технологічне майбутнє людства, фахівці наголошують, що плоди продуктивності треба розподіляти справедливо, щоб задовольняти потреби всього населення. Вочевидь, наразі ситуація геть не така. В економічну гру весело грають нечисленні чемпіони, а решта нещасних дедалі страждають.

«Після Другої світової й до 1968 року рівень мінімальної зарплати приблизно відображав середню продуктивність праці, — пише економіст Джон Шмітт. — Та після 1968-го темпи зростання продуктивності суттєво випереджають приріст мінімальної зарплати. Якби оклади працівників і далі зростали разом із продуктивністю, 2012 року мінімальна зарплата становила б 21,72 долара на годину — пересічні робітники стільки не заробляють. Якби за цей час хоч половину плодів зростання продуктивності спрямували на користь людям, які працюють на мінімалку, середньостатистичний американець заробляв би щонайменше 15,34 долара на годину»342. Натомість зростання продуктивності поповнює здебільшого кишені акціонерів корпорацій.

Треба сказати, велику частину прибутків від зростання продуктивності економіка спрямовує на споживчий надлишок — різницю між реальною ціною товарів і ціною, яку споживачі готові заплатити. Інші плоди новітніх технологій дістаються споживачам безкоштовно. Споживачі безпосередньо не платять за Google, Facebook та YouTube — це роблять рекламодавці, хоч і закладають витрати в ціни на товари. Чистий споживчий надлишок обчислити складно, але, без сумніву, побічним ефектом є нижчі зарплати.

Менші заробітки для працівників і нижчі ціни для споживачів — наслідок не лише автоматизації й вільної торгівлі. Неабияку роль відіграє запекла конкуренція між компаніями, які прагнуть збільшити ринкову частку. Наприклад, Walmart й Amazon вплинули на вартість споживчих товарів, а Uber та Lyft — на тарифи