ХЗ. Хто знає, яким буде майбутнє - Тім О’Райлі

Якщо не помиляюся, ключовий аргумент Ганауера був таким: «Я успішний капіталіст, але мені остогидло чути, що такі люди, як я, створюють робочі місця. Робочі місця створюють клієнти, і більше ніхто. А ми так довго мучили працівників, що вони вже не можуть собі дозволити бути нашими клієнтами».

Нікові слова перегукуються з тим, про що писав Пітер Друкер в опублікованій 1955 року книжці «Практичний менеджмент» (The Practice of Management): «У бізнесу призначення одне — створювати клієнтів... Саме клієнти визначають, чим є бізнес. Лише готовність клієнтів платити за товари або послуги конвертує економічні ресурси у статки, а звичайні речі в товари... Клієнти — фундамент бізнесу, без них бізнесу немає»329.

За такої логіки, бізнес існує, щоб задовольняти потреби людей. Корпорації і прибутки — засоби для реалізації цієї мети. Вони не є метою. Вільна торгівля, аутсорсинг і технології — інструменти, призначені не для того, щоб скорочувати видатки й підвищувати курс акцій, а для того, щоб сприяти добробуту у світі. Попри катастрофічну зацикленість на акціонерній вартості, людям добре ведеться завдяки динамічній капіталістичній економіці. Та уявіть, наскільки краще нам би жилося, якби ми обрали інший шлях?

Не думаю, що хтось, окрім шахраїв, вірить, ніби головна мета економічної діяльності — приносити гроші акціонерам. Однак економістів і бізнесменів збиває з пантелику роль, яку економічна діяльність відіграє в реалізації цієї мети. Мілтон Фрідман, Меклінґ, Дженсен і Велч мали добрі наміри. Усі вони гадали, що, коли менеджери й акціонери матимуть однакові інтереси, у виграші буде і суспільство, і бізнес. Та вони помилялися. Вони дивилися на погану мапу. До речі, 2009 року Велч змінив думку, бо назвав теорію про акціонерну вартість «дурнуватою»330.

Щоправда, на той час Велч уже вийшов на пенсію зі статком, що сягав дев’яти сотень мільйонів доларів. Більшу частину статків він мав з опціонів, а його «золотий парашут» був найбільшим серед тих, що будь-коли виплачувалися виконавчим директорам в усьому світі. Письменник Дуґлас Рушкофф розповів мені про одну виконавчу директорку компанії з рейтингу Fortune 100, яка перед ним розридалася. Жінка поділилася з Рушкоффом історією про те, як намагалася враховувати соціальні цінності в процесі прийняття рішень у своїй компанії, але «ринок» її вмить покарав, і вона була змушена відмовитися від цих спроб.

Хто ж такий «ринок»? Це алгоритмічні трейдери, які за мілісекунди прокрадаються в компанії і так само швидко забираються геть, а тоді перетворюють колишню машину капітальних інвестицій реальної економіки на казино, де правила завжди грають на користь закладу. Це корпоративні рейдери, як-от Карл Айкан (тепер у нього ребрендинг, і він називає себе «акціонерним активістом»), які скуповують акції і вимагають, щоб компанії, що воліють зберегти незалежність, виставлялися на продаж, чи гіганти на зразок Apple радше віддавали готівку акціонерам, ніж використовували на зниження цін для клієнтів чи підвищення зарплат для працівників. Це пенсійні фонди, які, прагнучи більших прибутків, щоб виконувати обіцянки, залучають зовнішніх фахівців для управління коштами, а ті мусять підлаштовуватися під ринок, щоб усе не втратити. Це венчурні капіталісти та підприємці, які мріють про масштабні пертурбації, що ведуть до казкового багатства. Це кожний топ-менеджер, який приймає рішення радше заради курсу акцій, ніж заради служіння клієнтам.

Утім інвестори такого штибу — лише верхівка айсберга нашої системи рефлексивного колективного інтелекту, масштаби якого виходять за межі Google і Facebook. Ця система переважає над усіма нами і висуває безжальні вимоги, бо з підземного царства нею править володар Алгоритм, з яким щось пішло не так.

Саме про це застерігають критики фінансової індустрії, як-от Рана Форугар, авторка книжки «Виробники і споживачі» (Makers and Takers). Ці люди кажуть, що економіка «фінансіалізувалася». «Сповільнене зростання економіки загрожує нам у довготривалій перспективі, хоч над цією загрозою мало хто замислюється, — пише Рана Форугар. — Бо фінансова система більше не служить реальній економіці. Тепер вона переважно служить сама собі»331.

Річ не тільки в тому, що у фінансовому секторі працює тільки чотири відсотки американського населення, а при цьому зосереджено понад 25 відсотків корпоративних прибутків (це вже менший показник, порівняно з піковим 2007 року, коли він сягав майже 40 відсот­ків). Річ не тільки в тому, що в американців 1980 року народження майже немає шансів жити краще за батьків, що народилися 1940-го. Не тільки в тому, що в кишенях одного відсотка населення планети лежить половина світового багатства. Не тільки в тому, що майже з 1980-х років зростанням доходів тішилася лише десята частина багатіїв із того одного відсотка. Не тільки в тому, що в різних куточках світу люди голосують за популістських лідерів, бо впевнені, що чинна влада обернула систему проти пересічного населення.

Усе це лише симптоми. Коріння проблеми в тому, що фінансовий ринок раніше був вірним слугою в обміні товарами й послугами між людьми, а тепер перетворився на володаря. Ба більше, став володарем усіх інших проявів колективного інтелекту. Google, Facebook, Amazon, Twitter, Uber, Airbnb та інші компанії-«єдинороги», що ведуть нас у майбутнє, є невільниками того володаря не менше, ніж ми з вами.

Отож наше завдання — узяти під контроль гібридний штучний інтелект сьогодення, а не міфічний суперінтелект майбутнього.

Найкращий спосіб прогнозувати майбутнє — винайти його.

У травні 2011 року Vanity Fair опублікувала есе, звідки в національному діалозі США з’явилося поняття «одного відсот­ка». Есе називалося «Одного відсотка, з одного відсотка, для одного відсотка» (Of the 1 %, by the 1 %, for the 1 %). Автор — володар Нобелівської премії Джозеф Стіґліц. У публікації йшлося про згубні наслідки дисфункційної економіки, сприятливої виключно для нечисленної верхівки. Перефразувавши в заголовку слова з Ґеттісберзької промови Авраама