Рубаї - Омар Хайям
Зненацька вигукнув, немов з одчаю:
«Хто тут гончар, а хто купець - не знаю!»
* * *
119
Корону ханську? Нá, ми продаєм
За дудку, от ціна! Ми продаєм!
Чалму та чотки, вісників облуди,
За піалу вина ми продаєм!
* * *
120
Підпилий, завернув учора я до шинку.
Там саме дід вино собі точив у кринку.
Я запитав його: «Чом не боїшся Бога?»
«Бог добрий,- він сказав.- Сідай і випий, синку!»
* * *
121
Честь юної лози хай буде бездоганна!
Нехай невірного проллється кров погана,
Хай потече мазка з двох тисяч ліцемірів,
А цей солодкий сік віддай в обійми жбана!
* * *
122
Не відкривається нікому таємниця:
Не знаємо, коли із тілом розлучиться
Душі призначено. Земля для нас - темниця.
Тож пий, бо казка ця не скоро закінчиться.
* * *
123
Я у вино шалено закохався,
П'ю й не боюсь того, чого боявся.
П'ю стільки, що мене питає стрічний:
«Ей, глечик із вином, ти звідки взявся?»
* * *
124
Імення доброго не прагни, не сором
Себе зажурою перед одвічним злом:
Від духу винного обезумíти краще,
Аніж уславитись молитвою й постом.
* * *
125
Я чую: «Менше пий, в вині добра немає!
Чому рука твоя сулію обіймає?»
«Поглянь на дівчину та на вино іскристе:
Причин, по-моєму, ясніших не буває!
* * *
126
Спокійно їж і пий, ходи собі в киреї,
Якщо це праці плід, дбайливості твоєї,
А решта... мудрому ціна її відома -
Й життя коштовного він не складе за неї.
* * *
127
Я вивчив образи живого й неживого,
Проник у саму суть високого й низького,
Але без сорому я визнаю, що досі
Від хмелю кращого я не знайшов нічого.
* * *
128
Цій чаші мудрий похвалу співає,
Цілунками чоло її вкриває,
А всесвіту гончар цю дивну чашу,
Оздобивши, об камінь розбиває.
* * *
129
Всі смутки випередь, гукни на чорноброву,
Щоб з хати винесла вологу пурпурову:
Хіба ти золото, недоуме, щоб люди
Тебе поклали в прах і викопали знову?
* * *
130
Підчаший! Чим тепер я серце заспокою?
Від хмелю дивного я на ногах не встою!
Від пуху юного, що на твоїм обличчі,
Зима життя мого зробилася весною.
* * *
131
Що небо? Ретязьок на нашім схудлім тілі.
Що море? Наших сліз потоки обмілілі.
Що пекло? Наших мук вогні перегорілі.
Що рай? Спочинку мить, коли впадем зомлілі.
* * *
132
Для нас - вино й любов, для вас - монастирі;
Ми в пеклі будемо, ви - в райському шатрі.
Де ж проступили ми? Ніде: в скрижалях Долі
Так спередвіку нам записано вгорі.
* * *
133
Із тих, що рушили в дорогу невідому,
Хто звістку нам подав, хто повернув додому?
Нічого не лишай на цім розпутті спраги,
Бо повернутися не пощастить нікому!
* * *
134
Ще кості, жили, кров у тілі є твоїм.
Живи й не покидай своєї Долі дім.
З Рустамом зіткнешся - борися до останку!
З Хотамом здружишся - не підлягай ні в чім!
* * *
135
Коли напровесні красуня біля гаю
Мені в коновочку наллє вина до краю,
(Хай вибачать мені це непристойне слово) -
Будь я собакою, коли про рай згадаю!
* * *
136
Недаром Бога ми за милосердя славим:
Не замкне брами він перед рабом лукавим.
Якщо й підпилий ти валяєшся сьогодні,
Він завтра все простить твоїм кісткам трухлявим.
* * *
137
Не треба й ласощів, як є корець вина,
Та як налле його красуня чарівна.
Пиячити весь вік, блукати, де попало -
Немає кращого від Риби до Овна!
* * *
138
Нагадує мені берегова травиця
Ту косу, що плела колись небеснолиця.
Тож не топчи стебла: воно в останках, може,
Тюльпановидої красуні корениться
* * *
139
Мене не радує тверезість, а пиття
Вселяє в мозок мій шкідливе сум'яття.
Та є середній стан - не перше і не друге.
Я вічний раб його, бо він і є жит138
* * *
140
Цілую глечика, розпалений жагою,
Жду віку довгого від п'яного напою.
Уста до уст моїх він притулив і мовив:
«Я був таким, як ти... побудь, побудь зі мною!»
* * *
141
В одній руці - вина рубін, у другій - милої коса,
Сидить щасливий у саду, де на квітках блищить роса,
I попиває з піали, аж поки солодко сп'яніє,
И не хоче думати, хмільний, про непостійні небеса.
* * *
142
Це небо множити уміє тільки втрати:
Приводить одного, щоб іншого забрати.
Якби народжені про наше лихо знали,
Чи хто погодився б на землю завітати?
* * *
143
Блажен, хто ці часи прожив на вольній волі,
Нічим не дорікав ні Богові, ні Долі,
Хто кожну мить життя приймав як подарунок,
Не спав, шукав забав і мав вина доволі.
* * *
144
Та доки ж ганити себе за незнання,
Від безпорадності томитися щодня?
Підпережуся я від сорому зуннаром,
Що я гріхи творю, що мусульманин я!
* * *
145
Як пурхну я тепер на іншу рожу
I знову муками свій біль примножу,
Коли за слізьми, що крізь вії ринуть,
Тепер я й глянути на світ не можу?
* * *
146
Для наших чистих душ уже не рік, не два
Готує злигодні безодня кругова.
Тож сядьмо на траву й вина скуштуймо, поки
Із праху нашого не виросла трава.
* * *
