Утрачений рай - Джон Мільтон
Розступиться, мов дві стіни, й замре.
Таку підмогу обранцям дасть Бог.
Ще й попереду Ангела пошле:
Вдень – білу хмару, уночі – вогненний
Стовп серед неба, як поводарів.
Та Фараон запеклий разом з військом,
Хоч гнатимуться вслід – не доженуть:
То спотикатимуться в тьмі густій,
То, блиском вражені, підуть наосліп
Убік. А в слушну пору Бог ще раз
Звелить Мойсееві простерти жезла
Над морем, і воно слухняно стулить
Громаддя здиблене завмерлих вод,
Коли по дну проходитиме військо
Єгипетське і все потоне там.
Господні Обранці від узбережжя
Нетоптані дороги в Ханаан
Верстатимуть окружно, щоб війна
Їх, негартованих, зненацька врозтіч
Не кинула, й рятуючи життя,
Вони не повернулися у рабство
Безславне. Втім, за славне чи безславне
Життя вчепившись, гублять його ті,
Хто не навчився дисципліни й зброї
Гримать не вміє. А вони – навчаться
В пустелі дикій. І навчаться жити
Згуртовано, з дванадцяти племен
Старшин обравши й ствердивши закони.
Сам Бог з дрижачої гори Синаю
У хмарній тьмі, в громах і блискавицях,
Під гук сурми дасть їм Закон громадський,
Канони віровчення й ритуали,
Де в символах-прообразах звістить,
Що доленосне людське сім’я вразить
Зміїну голову й спасе людей.
На голос Всемогутнього для вух
Людських – страшний. Благатимуть Мойсея:
Стань Посередником і волю Божу
Нам, переляканим, перекажи
По-людськи. Бог це вволить. Відтоді
Дасть знати всім, що перший Клопотальник
За них, Мойсей, Предтечею лиш буде
Могутнього Спасителя Вселюдства,
Про котрого звіщатимуть пророки
В часи прийдешні, в закликах і псалмах
Вславляючи Великого Месію.
Власкавлений слухняністю народу,
Господь дозволить їм створить Святиню,
Де Вічний пробуватиме разом
Зі смертними людьми: намет, нап’ятий
На кедрових стовпах; Ковчег Завіту —
Кедрова Скриня, вистелена злотом,
І в ній Скрижалі кам’яні Завіту
Господнього, й Жертовник при Ковчезі
Всемилости, ослонений крильми
Двох Херувимів срібних. Перед ними
Хай сім світильників горять, як Знак
Семи Світил небесних. Над Наметом
Щоденно опускатиметься Хмара
І Сяйво струменітиме вночі
В спочинку час. Мине багато років.
Люд, Ангелом приведений, ввійде
В Обітовану Землю Аврааму
І його нащадкам. Про завоювання
Землі Ханаанської враз не розкажеш.
Розбиті царства, скинуті царі,
Народи вигублені… Навіть Сонце
В зеніті стане і відсуне ніч
Над Гібеоном, щоб сприяти вбивствам,
І Місяць спиниться над Аялоном,
Допоки не доб’є врагів Ізраїль,
Чи «Богоборець» – Авраамів внук
Так звався. Те ім’я візьмуть нащадки
Яко ім’я Народу, що підкорить
Весь Ханаан. Адам не втримався:
«О, благовісний Світоносцю Божий!
Ти тьму мою розвіяв. Давши знати
Про Авраама та його Потомка,
Тягар із серця зняв. Що нас чекає,
Дізнавсь я, грішний. А почав був пошук
Знань заборонених – шляхів слизьких.
Бог ласку незаслужену нам явить:
Настане час – на Землю прийде Той,
Що в Нім благословляться всі народи.
Та одного не втямлю: нащо людям,
Власкавленим опікою Творця,
Різноманітні звичаї й закони —
Так, мов на кожен гріх є свій закон.
Чи явлений нам Бог і єсть Закон?
На те Архангел: «Пам’ятай, що гріх
Непослушенства, скоєний тобою,
Вспадкують всі! Отож дадуть закони,
Щоб непоборну вроджену гріховність
Приборкувати в сталій боротьбі
Її законів так, що грішним людям
Залишиться єдине – каяття
Й принесення у жертву звірів, птахів,
Чия невинна кров лише прообраз
Тієї найневиннішої крови,
Що раз проллється за усіх людей.
Увірувавши в цю велику Тайну,
Вони збудують мир і чисту совість.
Обряд чи ритуал гріхів не спинить:
Вони буятимуть, а з ними – Смерть.
Закони й звичаї вас загартують,
Щоб коли прийде пора, змінили
Закон тілесний на Завіт духовний,
Що утвердить не приписи вузькі,
Не їх суху нудьгу, а безконечну
Господню Благодать і не підлеглість
Німих рабів, а відданість синовню;
Не труд тяжкий в законі, а спасенну
Віру. Тож не Закон і не Мойсей
Богоугодний, а оружий Воїн,
Ламаючи Закони, завоює
Для свого Люду Ханаан. Той Муж
В ізраїльтян Єгошуа, а в світі
Широкому Його назвуть Ісус.
В тім імені – Спасителя прообраз,
Того, хто згодом подолає Змія,
Й людей із мандрів через хащі Світу
Введе у Божий спокій – вічний Рай.
Тим часом Займанці Ханаану
Розгосподаряться на много літ.
Проте гріхи, Обранцям притаманні,
Гнівитимуть Творця й порушать спокій —
Бог їм врагів нашле, і каяття,
Й правителів: то Суддів, то Царів.
З них Другий Цар, побожний, щедродійний
Прийме Обіт несхитний від Творця,
Що царственний його престол пребуде
Довік віків. Пророків письмена
Й знамення возвістять: в його нащадках
Дівоче лоно прийме Плід Святий,
Який межи нащадками Царя
Давида (се його ім’я) обітне
Іздавна був ще праотцю Аврааму
Яко Спаситель людства й Цар Царів,
Чиєму Царствію кінця не буде.
Поки те стане, – царів і царств
Минуться перемінливі ряди.
А син Давида, мудрий і багатий,
Забрати повелить Святий Ковчег
З намета переносного у Храм
Величний. Царюватимуть у ньому
І злі, і добрі владці. Більше – злі.
В них ідолопоклонство і гріхи
Ганебні нагромадяться й споганять
Увесь народ. Тоді Всевишній кине
І їх міста, і Край, і Храм
На розграбунок Містові Гордині,
Що виклик Небу недобудувало
(Ти бачив це), уражене Сум’яттям,
Якому ім’я Вавилон. Обранці
На сім десятків літ підуть в неволю.
Та Обраних не забуває Бог —
Повернуться і відбудують Храм,
Впокорені й богобоязні, поки
Дітей наплодять в клубища багатств
І чвар. Священники розтляться перші:
Не освящатимуть – осквернять Храм.
Ще гірше: царський скіпетр перехоплять,
Дадуть чужинцеві.
