Утрачений рай - Джон Мільтон

На смоляний вулкан, що вивергає

Смолу киплячу, ніби з горловини

До Пекла. Там накаже спорудити

Цегельні й нагромаджувать смолу

Для сув’язі. Затим величну вежу

Звелить возводити – аж до Небес,

Ще й прерозкішне місто навкруги,

Щоб слава Зодчого-Войовника

Відлунювала довго у віках,

Дарма – лиха чи добра. Та тільки Бог,

Відвідуючи Землю і людей,

Незримо в їхніх селищах витає

Й за діями їх стежить. Он в пустелі

Клекоче злагоджене будівництво

Й росте Споруда – Виклик Небесам

Зухвалий. Тільки Бог, на те зирнувши,

Глузливо повивертує слова

Та речення у мові будівничих.

Усі вони, змінивши рідну мову,

Здіймуть різноязикий гвалт і гелгіт,

Не тямлячи нічого. Розсмішать

Той лемент і гармидер Небеса.

Тож назовуть його «Стовпотворіння»,

Чи то Сум’яття без’язикости.

Адам докірливо зітхнув: «Невдячний

Нащадку мій! Чи ж можна володіти

Братами всупереч Господній волі?

То тільки звіром, рибою і птаством

Дано нам володіть на власний розсуд.

Щодо людей, це право залишив

Господь Собі. Навзаєм люди – вільні.

Ти ж, узурпаторе, братів неволиш,

Ще й дряпаєшся до Небес зухвало.

А чим же будеш дихати й що їсти

Високо у розріджених просторах?»

Додав Архангел: «Справедливий осуд

Руйнівника розумної свободи

Й порушника спокою між людьми

Ти мусиш довершити визнанням,

Що справжньої свободи вже не буде,

Відколи схибив ти. Свобода й Розум

Існують в нероздільному єднанні.

Ледь Розум потьмяніє чи відступить,

Умить вас опановують непевні

Бажання, буйні пристрасті й пориви;

І ви стаєте їхніми рабами,

Раніше вільні – вже самі собі

Раби. Тож, Господом покарані.

Підете у рабство – до тиранів

Несправедливих, вартих покарання,

Все ж необхідних. Трапиться ще й гірше:

Прапрадіди народів немалих,

Зламавши єдність Розуму й Чеснот,

Прокляття та покару на потомків

Своїх накличуть. Винні без вини,

Народжені самі в собі рабами,

Підуть до владарів земних у рабство.

Для прикладу: один з синів того,

Хто будував Ковчег, накличе срам

На батька власного і вслід – прокляття

Господнє на свій рід: «Раби Рабів».

Вони й Потоп забудуть – так, немовби

І не було – й занепадати будуть

Все нижче. Бог своє святе Лице

Від них відверне – хай живуть як знають!

Все ж між всіма народами один

Чудний Народець обере Господь

Собі для служби. Предком їхнім стане

Меж ідолопоклонцями один

Богошукач й богоугодний. Люди

Усі на той час (чи повіриш – всі!)

До того одуріють, що й живий ще

Потопу свідок древній Патріарх

Не спинить їх: поклоняться бовванам,

Яких понавитесують самі ж,

Яко богам! А Богошукачеві

Всевишній у видінні повелить

Залишити рідню, краян, божків

І рушити в обіцяну країну,

Щоб стати Праотцем народів многих,

В чиєму сім’ї висвятиться людство.

І вирушить той Муж, благословенний

У твердій вірі, в невідому путь.

Його я бачу вже (тобі не можна):

Лишає край свій рідний – Ур халдейський,

Переступає вбрід ріку Гаран;

За ним похнюплено бредуть отари,

І пастухи, і челядь. Хоч не вбогий,

Він багатіє вірою у Бога

І в Край свого покликання незнаний

Ступає – в Ханаан. Там розставляє

Намети за узгір’ями Сихему,

Де розпросторивсь Морех. Звідти видно

Обітовані Землі! – від Гамату

На Північ до Південної пустелі

(Так згодом ті місцевості назвуть).

Гермон – на Схід, а ген на Захід – море.

Гермон – гора; он – море. Уяви

Те, що розказую. Там височіє

Над берегом гора Кармел. Ген два

Струмки зливаються; від них ріка,

Йордан тече й утворює границю

На Сході. Потім рід Мандрівника

Займе й Сенір – те довге пасмо гір.

Ще поміркуй над ось чим: всі народи

Землі благословляться у Нащадку

Того Мандрівника, явленому

Спасителем людей, котрий уразить

Зміїну голову. Скажу ясніше.

Той мандрівник з Халдеї – Патріарх –

На ім’я Авраам породить сина;

Син – внука, що зміцніє в правді й вірі.

Внук проросте дванадцятьма синами

І з Ханаану перейде в Єгипет,

Куди закличе наймолодший Син

В дні голоду, – в край, де Ріка велика

Ніл мутним гирлом із семи річищ

Впадає в море. Наймолодший Син той —

Достойник перший в царстві Фараонів,

А батько і брати – шановні гості.

Там виросте із них народ численний.

Аж Фараон новітній запідозрить,

Що гості виживуть господарів.

Тож обернувши гостей на рабів,

Звелить хлоп’яток їхніх убивати.

Тоді з-посеред гноблених постануть

Тверді брати Мойсей і Аарон

З вимогою: хай Фараон відпустить

Народ їх в Землі предківські. І Бог

Поверне їх в Обітований Край

У славі й статках. Та поки се буде,

Царя єгипетського Фараона

За те, що Бога справжнього не визнав

І їх не вислухав, Господь примусить

Накликать на Єгипет свій знак-кари:

Вода в річках обернеться у кров;

Вошей, комах кусючих хмари й орди

Бридотних жаб займуть хороми царські;

Від пошести загине вся худоба;

Короста й опухи людей і звірів

Покриє. В полі громовиці й гради

Перемолотять льодом і вогнем

Хліба не зібрані; луги зелені

Займе обжерна хмара сарани

І вигризе ущент; нависне тьма

Густа, драглиста над усім Єгиптом

Три дні. По тому Бог пройде над Краєм

І в ніч одну всіх первістків уб’є.

Таких-то десять кар зазнає нільський

Дракон, поки розм’яклий втихне

приборкавши своє камінне серце,

На волю випустить тих пожильців.

Але як лід в відлигу, так і цар

Єгипетський (із волі Бога) знов

Затвердне серцем й кине навздогін їм

На колісницях військо, котре втоне

В Червонім морі. Втікачі з Єгипту

Пройдуть по дну його, бо море враз