Варвар у саду - Збігнєв Херберт

Оглядання мініатюр і їх переживання вимагає особливих схильностей і здібностей. Треба ввійти у щільно замкнений, наче скляна куля, світ, що певною мірою нагадує ситуацію Аліси в Країні Чудес: вона золотим ключиком відчинила двері й бачить найгарніший, мабуть, у всьому світі парк, але занадто малий, аби туди зайти. «Ет, коли б можна було скластися, неначе телескоп». Оглядання мініатюр — власне для тих, хто вміє складатися, неначе телескоп.

Історія переказала нам лише імена ілюстраторів рукопису — Поль, Жан і Ерман, також відомо, що вони походили з Лімбурґії, тобто Фландрії, яка у XV столітті належала могутнім і відданим мистецтву герцогам бургундським.

Ми сказали, що Les Tres Riches Heures — мініатюри, що вірно в сенсі інвентаризації, але у мистецькому сенсі йдеться про щось зовсім інше. Тут осягнуто пункт, коли малярство покидає сторінки рукописів і народжується образ, мальований на мольберті. Щоб це трапилося, мало вирвати картки з книжки й повісити їх на стіну. Цьому жестові мусить передувати «внутрішній» розвиток мініатюри. Вона мусить набути настільки інтенсивного кольору, щоб зуміти виразити всю змінну матерію світу. Потрібно, щоб вона запалала власним світлом, незалежним від оточення; врешті, — набула окреслених меж і глибини. Словом, обросла м’ясом і зі щабля простих істот перейшла на вищий щабель розвинутих структур. Мініатюри братів із Лімбурґа заповідають цей перелом. Лінійна перспектива у них наївна та чарівно безпорадна, але побудова простору кольором настільки переконлива, що око мандрує углиб образу, не спотикаючись.

Липень. На передньому соковито-зеленому плані — стриження овець. Погляд пробігає жовтавим прямокутником збіжжя, стрибок через річку й удар із твердою, перламутровою стіною замку з модриновим дахом. За стіжкуватими горами блакить — око безконечності.

Пейзаж доповнює жанрові сцени не як декорація, а як партнер — дійова особа драми, причому пристрасть до деталі у братів з Лімбурґії просто вражаюча. Під знаками Скорпіона й Терезів триває оранка. Скиби лягають рівно і скручені немов у кіски. У скибах птахи видзьобують зерно.

А що образ не більший за долоню, і треба на ньому було вмістити замок зі всіма вежами, зерна й хробаків уже не вдалося зобразити, що майстра, либонь, страшенно засмучувало, оскільки його голод на правду був воістину фламандським.

Проте де ж Сасета, я прийшов сюди задля Сасети. Що за приємність відшукати «свій» образ на властивому місці. Він маленький і майже цілковито приглушений сусідніми полотнами. Називається цей образ Містичні заручини святого Франциска з убозтвом. Два ченці (св. Франциска можна впізнати завдяки ореолові) стоять перед трьома стрункими дівчатами: сірою, зеленою та пурпуровою. Від долоні святого до долоні центральної постаті лине делікатний, мов снування найтоншої нитки, рух. Зліва вгорі ті три містичні панни відлітають на небо, природно й без раптових жестів, і тільки вигнуті назад, мов пташині лапки, ноги свідчать про політ. Білий кам’яний замок праворуч настільки легкий, що його міг би вкрасти й метелик. Тосканський краєвид — сіро-зелений, бо саме надходить надвечір’я. Крони дерев розташовані у пейзажі окремо, мов ноти. Небо вкрите смугами, як на творах східних малярів — нагорі холодна блакить, а понад лінією лагідно модульованих узгір’їв видніє ясне сяйво, невагоме й безмежне.

Якщо оцінювати твір за тим, якою мірою він «штовхає» мистецтво вперед, то образ Сасети є скандально анахронічним доказом «сліпоти» митця на все, що «нове». Він жив у середині кватроченто, а малював так, наче то було тринадцяте століття. Тіло маляр будує з рослинних волокон, а не м’язів і кісток, як належало б у епоху Мазаччо й Донатело. Його зневага до законів гравітації абсолютна, а чулий лінеаризм радше зумовлює близькість до візантійського, а не флорентійського чи візантійського малярства. А попри це, важко відірватися від Сасети, твори якого не революціонізують бачення, а випромінюють невідпорні чари. На щастя, історія мистецтва відрізняється від підручника геометрії, і в ній знайдеться місце і для таких прегарних творців, як Сано ді П’єтро з Сієни, Балдовінеті з Флоренції чи венеціанець Карпачо.

З палацу великими сходами спускаємось у логічний французький парк, замкнутий Алеєю Філософів, якою прогулювалися княжі гості: Босюе (його промова на похороні Великого Конде досі зганяє сон із повік учням ліцеїв, але яким він був блискучим промовцем!), Фенелон, Бурдалюе, Ла Брюєр (учив княжого онука), Мольєр (герцогу він завдячував постановку Тартюфа), Буало, Расін, Ла Фонтен, пані де ла Фаєт і де Севіньє — словом, антологія французької літератури XVII століття. Ліворуч і праворуч за Алеєю Філософів буяє англійський парк — стрімкі стежки, хащі, цілковита зневага до класичних правил, зате милі серцю каскади, острівці кохання й мініатюрні хуторці з млинами й хатинами, в яких вишукане товариство, перевдягнуте селянами, перетравлювало ситі обіди.

Перш ніж автобус до Санлі заглибиться у ліс, можна ще раз побачити крізь браму зелений палац, відображений у воді. Він з’являється, наче краєвид у світлі блискавки.