Варвар у саду - Збігнєв Херберт
У середині XIII століття докинуто поперечну наву, а на південну вежу насаджено чудовий шпиль. Це найгарніша частина кафедрального собору. Політ 80-метрової вежі перехоплює в грудях дух. Фасад стрункий, суворий і нагий. Шпиль Санлі хитається у хмарах наче дерево. Безіменні будівничі доторкнулися тут до таємниці органічної архітектури.
Пожежа розчистила шлях невдахам-реставраторам. Південний фасад різко контрастує з ликом кафедрального собору, він увесь обплутаний гущавиною ліній полум’яної готики. Ніщо не здатне конкурувати з простою архітектурою великого XIII століття, і вишукані гримаси готики XIV століття пророкують смертельну вичерпаність.
Досередини ведуть три портали; два бічні тимпани відзначаються рідкісним архітектурним мотивом (колони й арки, тобто абстракція, а не анекдот), проте тимпан над головним входом відкрив нову епоху в історії іконографії. На місці романського Страшного Суду — могутній Христос у апофеозі, юрма апостолів і святих, спасенні, котрі тяжко відлітають на небо, і осуджені, яких зіштовхують до пекельного провалля; власне у Санлі вперше з’являється тема Марії, продовжена пізніше у Шартрі, паризькому Нотр-Дамі, Реймсі та інших кафедральних соборах.
Іконографи цураються ризикованих гіпотез, але схоже, що несподівана з’ява теми Марії у монументальній готичній скульптурі стала відгомоном на любовну поезію трубадурів, культ жінки і теорію придворного кохання, які Церква вважала за потрібне сублімувати.
Смерть, воскресіння і тріумф Марії показані просто й жваво. Найгарнішим є Воскресіння. Шість ангелів підносять з одра Марію, огорнуту в кокон грубої матерії. Ангели пикаті, молоді й відіграють цю сцену з захопленням і таким розмахом, наче на плечах у них не крила, а ранці.
Поклик готики такий нездоланний, як поклик гір, і годі довго залишатися пасивним спостерігачем. Це вам не романські кафедральні собори, де з бочкоподібних склепінь скапують краплі зосередженості. Готичний кафедральний собор апелює не лише до очей, а й до м’язів. Запаморочення голови перемішується з естетичними почуттями.
Я починаю сходження на вежу. Спершу сходи з виразними ще сходинками, схожими на кам’янистий шлях. Невдовзі опиняюся на широкій платформі трифорію. Вона виглядає так, наче нею зійшла кам’яна лавина. Маскарони, кам’яні водостоки, відірвані голови святих безладно розкидані. Погляд униз і вгору. Я перебуваю посередині між кам’яним склепінням і підлогою нави.
Дальше підкорення вежі дається важче. Сходинки вичовгані, часто треба шукати зачіпок. Врешті я опиняюся на новій платформі, на не надто широкій галерейці, розташованій перпендикулярно над головним порталом. Обабіч дві вершини — вежі зі стрункими піками шпилів. Позаду, мов велетенський смерековий курінь, покрівля головної нави.
Вісім століть перемінили цю споруду у творіння, близьке до природи. Кучми моху, трава між камінням і яскраво-жовті квіти наче бризкають із розламів. Кафедральний собор схожий на гору, і жоден інший стиль пізніших епох, — ні Ренесанс, ні, звісно ж, класицизм, не витримали б такого симбіозу архітектури з вегетацією. Готика природна.
Тут також водяться тварини. З-за скельного виступу на мене дивиться велетенська ящірка з витрішкуватими очима. Песиголові потвори вигріваються вгорі на неприступних скельних полицях. Увесь цей звіринець тепер спить. Утім, мабуть, одного дня (може, то буде день Суду) вони почнуть спускатися кам’яними сходами вниз у місто.
Галерейка оздоблена чотирма скульптурами. Адам і Єва та два святих, чарівні принадливістю народних скульптур. Зокрема, гарненька Єва. Грубозерниста, волоока, присадкувата. Важке пасмо густого волосся спадає їй на широкі, теплі плечі.
Треба вирушати. Закінчився легкий підхід, починається верхня частина. Треба подолати вертикальний комин. Інколи робиться зовсім темно, я рухаюсь наосліп, вчепившись обіруч за стіну. На багатьох відрізках кам’яні сходинки розкришені. Щоразу частіше я зупиняюся, аби перевести подих. Часом скельний мур розривають невеликі віконця, через які просвічує яскраве, на мить засліплююче світло. Крізь розриви у темряві видно хмари й небо. Я — у вершку кам’яної горлянки, відкритої у безконечність.
Аж ось сходинки закінчуються. Переді мною стіна, на якій я мушу шукати зачіпок для пальців. Коли б вона була більш похилою, то виглядала б як типовий скельний карниз. Треба спинатися вертикально, балансуючи всім тілом. Нарешті оглядовий майданчик — мета сходження. Кров бухає у скронях. Я прикипів до невеликої скельної ніші. Піді мною кількадесятметрове урвище. Віддалік лагідно виблискують поля. Вони напливають в очі як заспокоєння.
«З кельнею в руках виспівує муляр Абрагам Кнупфер, виспівує підвішений у повітрі на такому високому риштованні, що читаючи готичні вірші на великому дзвоні, має під ногами і церкву з тридцятьма показними арками, й місто з тридцятьма церквами.
Він бачить, як кам’яні ґарґайлі блюють потоками ґонт у покручене бездоння галерей, вікон, балконів, дзвіниць, вежок, дахів і дерев’яних візерунків, до яких притулилося сірою плямою обскубане, безсиле крило яструба».
Спуск униз триває довго, наче спуск у пекло. Врешті зі складеними крилами й пам’яттю про політ я опиняюся на вузькій вуличці.
Навпроти кафедрального собору рештки королівського палацу, спертого на могутні галло-римські мури. Королі двох перших династій охоче відвідували палац, аж поки їхні смаки не змінилися, і володарі переселилися до Комп’єна та Фонтенбло. Камені лежать один на одному мов геологічні шари: римський фундамент колони, сліди будівлі Меровінґів, романська й готична арки.
Поруч Музей де ля Венері (мисливства), який путівник вихваляє як єдиний в Європі і обов’язково рекомендує відвідати. Насправді це жалюгідний склад мисливських ріжків, рогів, опудал тварин, копит, прикріплених до дерев’яних дощечок разом із здертими закосиченими шкурами, а також портретів принців, віконтів і псів. Усе це укладене навіть доволі методично і з турботою про охоплення всього мисливського знання, як скажімо, цикл начерків, де намальовані різні випадки падіння з коня: на голову, на спину тощо, а також етапи полювання на оленів. З них я довідався, що прегарне слово hallali просто означає дорізання тварини. У розташованому неподалік чаруючому палацику, до якого треба піднятися крутими вуличками, міститься музей археології та скульптури.
Сусідній ліс Алат був за римських часів чимось на кшталт священного курорту. Кам’яні люди на колишніх вотивах підносять кам’яні сорочки й показують сороміцькі частини тіла. Не знаю, чи ці
