Варвар у саду - Збігнєв Херберт
Отож, варто влаштувати не лише традиційну екскурсію до Шартра й Версалю, а й побурлакувати менш знаними чарівними містечками, розсіяними навколо столиці у радіусі 100 кілометрів, куди автом пана Юло можна доїхати за півтори години. Клин із найкращих готичних кафедральних соборів. Моріанваль, Сен-Люп-де-Нод для тих, хто хоче дізнатися, що таке романський стиль, не виїжджаючи до Бургундії чи Провансу. Руїни у Ле Анделі. Палаци Комп’єна, Фонтенбло, Рамбуйє. І ліси, ліси, прекрасні ліси, де все ще вчувається ріг історії.
На північ від Парижа — Валуа, найдавніша Франція. Дідизна невеликого царька франків, Хлодвіґа. З часом вона стала найціннішим графством і герцогством. Двічі Валуа була доменом королівських братів, і двічі принци крові з роду Валуа посідали трон. Країна, де, за словами поета, упродовж більш ніж тисячу років билося серце Франції.
ШантійїСеред лісів, понад річкою, яка зветься наче дівчина з казки — Нонет, лежить Шантійї, сите містечко з палацом, віллами вищих сфер і відомим іподромом. Я приїжджаю сюди втретє. Цього разу, щоб навідатися до Сасети. Аби його побачити, треба перетнути все місто.
Будинки чисті й багаті. Блищать, наче мідна візитна картка, з-за якої визирає заможність пана нотаря. Година рання, віконниці прикриті, хвіртки замкнуті. Сади розгороджені ретельно й ревно, наче феодальні герцогства. Через невисокий мур саме видно, як васал у голубих ногавицях машинкою на коліщатках стриже травник сеньйора.
Найчастіше тут можна натрапити на прикметник «приватний»: приватна дорога, приватна власність, приватний колодязь, приватний прохід, приватна лука. На такій, власне, луці, дбайливо скошеній та огородженій, відбувається сцена з Деґа. Четвірка панів і четвірка пань виконують на конях низку еволюцій у ритмі вальсу. Ні-ні, жодного цирку, все то дуже шляхетно, а отже, нудно: пара за парою, далі один за одним, пані праворуч, пан ліворуч, і знову в коло. Та врешті, що я можу знати про цю насолоду, коли мій контакт із кінською спиною тривав кілька хвилин, і то, Господи спаси, на сільському ярмарку. В кожному разі, перш ніж я дійшов до палацу в Шантійї, мені видалося, що я торкнувся давноминулої епохи.
Дорогою треба поминути Великі Стайні у стилі Людовіка XV, шедевр архітектури XVIII століття. Велетенська будівля у формі підкови, де за старих добрих часів уміщалося двісті сорок коней, чотириста двадцять мисливських собак, не рахуючи армії стаєнних, конюших, загоничів і ветеринарів. Після цієї стайні палац не справляє надто сильного враження. Збудований він у «ренесансному стилі», а збоку притулена «готична» капличка, від якої за кілометр відгонить фальсифікатом.
Дві тисячі років тому на цьому місці було галло-римське укріплення Кантілій. У середньовіччі Шантійї було садибою bouteiller de France[88], який з опікуна королівських пивниць перетворився на радника корони. У XIV столітті канцлер Оржемон побудував тут замок, який завдяки одруженням перейшов у власність баронів Монморансі, конетаблів, войовників, радників монарха, кревних королівської родини. В історію, зокрема, потрапив один із них — Енн де Монморансі, могутній лицар, дипломат і радник шести королів Франції, від Людовіка XIII до Карла IX. Він володів понад сотнею замків — нечуване багатство, — гігантським впливом і не зужитим тілом, адже на сімдесят п’ятому році життя, у битві з протестантами під Сен-Дені знадобились аж п’ять уколів шпагою, два удари довбнею по голові та постріл із аркебуза, щоб звалити його з коня, до того ж, падаючи, він примудрився ще зламати щелепою руків’я власної шпаги.
В історії сентиментальної Франції Шантійї також займає почесне місце, бо саме тут пережив своє останнє кохання Вер-Ґалан, себто Генріх IV. Він закохався у дочку свого приятеля, Шарлоту де Монморансі. Гарненька Лота була у віці Лоліти, королю було п’ятдесят чотири, але він був тертим політиком, тож посватав Шарлоту за Генріха І Бурбона-Конде, який відзначався скромністю, вайлуватістю і недорікуватістю, себто був повною протилежністю до Фер-Ґалана. Інтрига вкрай прозора. Доля, однак, розсудила по-іншому: молода пара втекла з Шантійї та знайшла притулок у Брюсселі під опікою іспанського короля. Генріх IV шаленів, доказом чого — звертання до папи з проханням втрутитися у цю цілком світську аферу. Невдовзі стилет Равальяка заспокоїв королівське серце.
Хоча сучасний палац — не надто вдала імітація, недоліки архітектури компенсує довкілля: парк, ліс, широкий зелений рівчак, у якому плавають ненажерливі коропи. Вигляд їхніх вічно відкритих ротів може збудити апетит навіть у аскета. Щоправда, у Франції не надто багато гастрономічних аскетів, а Шантійї пов’язане з іменем Вателя, довіку вписаного в агіографію ненажер і ласунів. А було це так: 23 квітня 1671 року Людовік XIV разом із придворними заїхав до Шантійї, яке в ті часи належало Великому Конде. З’їзд був чималенький — п’ять тисяч осіб, — що вимагало справжнісінького війська слуг і кухарів. Командував ними contrôleur général de la Bouche de Monsieur le Prince[89] на прізвище Ватель. Спершу все йшло чудово, проте одного дня на двох столах (а всього їх було шістдесят) забракло печені. Бідний Ватель не зніс ганьби і проштрикнув себе шпагою, про що соковито й із запальним рум’янцем розповідає пані де Севіньє.
Галерея Шантійї гідна Лувру, хоча школи й епохи тут настільки перемішані, що важко їх розпізнати з першого погляду. До того ж, принци-колекціонери (либонь через неуважність) повстромляли між шедеврів неймовірну партацьку халтуру XIX століття. Проте, без цієї колекції наші знання, зокрема про французьке малярство XV–XVI століть, були б неповними. Варто згадати бодай портрети Корнея де Ліона, багату збірку рисунків і картин Жана й Франса Клуе, Часослов Стефана Шевальє з ілюстраціями Жана Фуке та один із найгарніших, не лише з-поміж французьких, манускриптів Les Très Riches Heures du due
