Час настав - Костянтин Матвієнко

— Ні, тобі краще залишитися з Надією, бо вона вже ледве тримається, — вперся Павло. — До того ж неві­домо, як довго жезл спроможний підтримувати захис­ний купол, та й не слід його людям показувати.

Суперечку раптом перервав двигун «Пежо», який Борисові нарешті вдалося запустити. За мить Лахуд­рик повідомив, що на великій швидкості до них набли­жаються ті ж три машини.

— Урозтіч! — наказав Борис, беручи на себе функції командира. — Ти, Павле, мчи в напрямку Києва. По­старайся доїхати до першого-ліпшого міліцейського посту, тільки обережно на узвозі перед Обуховом. Я — у протилежний бік. — Він підштовхнув Аскольда, який усе ще вагався, на сидіння «Лексуса», зачинив за ним двері, а сам ускочив у «Пежо». Машини роз’їхали­ся у протилежні боки.

За «Лексусом» учепилося одразу два джипи пере­слідувачів — імовірно, дався взнаки клас автомобіля. Павло впевнено тримав кермо, розганяючи машину до вкрай небезпечної на нічній зимовій дорозі швидкості. Але переслідувачі все одно поволі скорочували дистанцію. Вони зайняли обидві смуги руху. За хви­лину один з джипів почав блимати дальнім світлом, наказуючи Павлові зупинитися, але той чимдуж тис­нув на газ, ледве встигаючи реагувати на зміни ре­льєфу. На щастя, цієї пори траса лишалася порож­ньою. З вентиляційного люка автомобіля, що намагався обійти їх ліворуч, вистромився чоловік. Озир­нувшись, Аскольд побачив, що той тримає в руках щось дуже схоже на автомат. Тієї ж миті по мерзлому асфальту, вибиваючи з нього іскри, чергою вдарили кулі. Аскольд наказав Надії лягти на підлогу машини. Попереду блимнули фари вантажівки, що, виїхавши на невеликий пагорб, почала спускатися просто на­зустріч переслідувачу, який наздоганяв їх ліворуч. Той мусив повернутися на свою смугу руху. Тепер обидві машини переслідувачів рухалися одна за од­ною. На щастя, за вантажівкою на шосе з’явилася фура, а за нею, з великими інтервалами, ще три. Павло відчайдушно маякував їм фарами, але ті лише вдячно блимали у відповідь, мабуть, вважаючи, що їх попе­реджають про засідку даішників. Відстань між пере­слідувачами та втікачами скорочувалася. Глянувши на мобільний, Аскольд побачив, що той перебуває поза зоною досяжності — поряд не було населених пунктів. «Лексус» почав долати підйом. Нападники зрозуміли, що переслідувані вже нікуди не подінуть­ся, і лише чекали, поки траса знову спорожніє.

Аскольд відчув якусь вібрацію. Це нагадала про себе Книга, що так і пролежала у рюкзаку весь час їхньої бурхливої подорожі. Він миттю дістав її, звичним жес­том поклав долоню на чорну палітурку і, як завжди, просто попросив:

— Урятуй нас, будь ласка!

Не встиг Павло подумати, що в Аскольда від стра­ху затьмарилася свідомість, як просто перед капотом виникла знайома завіса брами, щоправда, цього разу достатньо широкої, щоб у неї проїхав автомобіль, і наступної миті вони вже мчали київським Набереж­ним шосе повз Видубецький монастир. Озирнув­шись, Аскольд побачив майже порожню, освітлену високими ліхтарями широку дорогу. Переслідувачі зникли без сліду. Мобільний показував відмінну якість сигналу зв’язку.

— Павле, дзвони батькам, а я тим часом наберу Бо­риса. А де Лахудрик?

Борис стрімко розігнав машину і впевнено помчав незнайомим шляхом у напрямку Дніпра. їх пересліду­вав лише один джип, який, утім, не поспішав скорис­татися перевагами потужного двигуна, тримаючи дистанцію — ніби граючись. За кілька кілометрів промай­нув покажчик «Долина», і вони виїхали на центральну вулицю невеликого села, де в окремих хатах уже світи­лися вікна. Переслідувач блимав фарами, сигналізуючи невідомо про що. Трохи зменшивши швидкість, Бо­рис, уважно спостерігаючи за ним у дзеркало заднього огляду, майже спокійно сказав:

— Ільку, ми не втечемо, занадто вже потужна у них машина. Відбиватися теж справа марна — ду­маю, що вони професіонали і добре озброєні. Зараз відженуть нас подалі від місця утримання Надії, щоб ні в кого не виникло зайвих підозр, і перестрі­ляють у чистім полі.

— Не поспішай нас ховати, — відгукнувся ве­нед. — Підпускай їх ближче. Потім за моєю коман­дою різко набереш швидкість, а коли скажу — враз зупиняй машину.

Ілько, ставши на сидіння колінами, розвернувся спиною до вітрового скла і дістав жезл Аратти. Джип поволі, впевнено й хижо наближався до них. З неба раптом сипонув густий сніг, здійнялася легка хуртовина.

— Жени! — наказав Ілько.

Сріблястий «Пежо» рвонув засніженою трасою. Йо­го трохи повело, та Борис утримав кермо і вирівняв ав­томобіль, знову набираючи швидкість на ідеально прямій ділянці шляху. Джип на кілька секунд відстав, а тоді знову почав їх наздоганяти.

— Гальмуй! — пролунала Ількова команда.

Венед простягнув праву руку із затиснутим у ній жезлом. З чорного каменя вирвався струмінь біло-синюватого світла. Плавно натискаючи на педаль гальма, Борис почув, як за його спиною розлітаєть­ся на друзки заднє скло машини. Він подумав, що переслідувачі наважилися почати стрілянину пря­мо у селі. Не випускаючи з рук керма, Борис при­гнувся, одночасно крикнувши Ількові, щоб той па­дав на підлогу.

— Кх-хар-ра! — замість того, аби впасти, перемож­но крикнув венед, спостерігаючи, як конус світла, що перед тим саме і розніс заднє вікно їхнього авта, вмить утворює перед машиною переслідувачів прозорий, ніби з тонкого скла, круг, край якого позначився яскра­вим вогняно-жовтим контуром. Джип на величезній швидкості, навіть не гальмуючи, врізався у цю перепо­ну. Почувся глухий удар, і на шосе замість красеня позашляховика вже крутилася купа гнутого металобрух­ту, відкинута від місця зіткнення на кількадесят метрів назад. Понівечені залишки машини сповзли в кювет.

Конус світла, що випромінювався каменем скіпетра, зник, ніби Ілько просто вимкнув ліхтар.

Борис зупинив «Пежо», салон якого швидко запов­нював пронизливий холод.

— Як це сталося? — Здивовано-переляканий Борис здалеку оглядав купу заліза, що безладною масою тем­ніла на тлі засніженого поля.

— Запитаєш Аскольда, він ліпше пояснить. Заби­раймося швидше звідси! — Ілько поклав скіпетр на коліна.

Борис дістав з бардачка карту і, визначивши мар­шрут на Київ в об’їзд Обухова, повів машину до міста. Незважаючи на потужне обігрівання, у салоні дедалі холоднішало.

Задзвонив телефон.

— Чую тебе, — відгукнувся у слухавку венед.

— Як ви, живі? — перш за все спитав Аскольд.

— Доповідаю: переслідувачів нейтралізовано, руха­ємося до Києва. Мерзнемо! — чітко відповів Ілько.

— Хух! — полегшено зітхнув Аскольд. — Павло по­віз сестру до батьків. «Лексус» Борисового батька за­лишить там на стоянці. А ви женіть до мене на Кос­тьольну. Як там Лахудрик?

— А хіба він не з вами? — спитав Ілько, вже перед­бачаючи відповідь. — Борисе, ми домовичка загуби­ли, — мовив він до напарника.

— От блін! —