Міфи України - Автор невідомий
Ця апокрифічна легенда проникла на Україну, в народ, мабуть, за давніх часів, і до неї згодом у західній Малоросії пристало дещо з європейських легенд і повістей про Ме-люзина. І насамперед, саме ім’я цієї феї стало назвою апокрифа. Роман про Мелюзину виник з французьких народних повір’їв про фей. У цьому романі йдеться про те, як чарівниця Мелюзина вийшла заміж за графа Раймунда з умовою, щоб він не шукав її по суботах, коли вона робила обмивання, під час яких перетворювалася на напівжінку-напівзмію. Спочатку все було пречудово. Мелюзина подарувала Раймундові десятьох синів і сприяла зведенню прекрасних замків (Лузіньян, Ларошель та інших). Брат Раймунда посіяв у ньому підозру щодо вірності дружини, і якось Раймунд у суботу ввійшов до приміщення, де купалася Мелюзина. З криком жалю й відчаю вона зникла з його очей, а разом з нею урвалися всі успіхи Раймунда, і прахом пішли всі його статки.
Перша редакція роману про Мелюзину з’явилася у Франції в 1389 році; в німецькій літературі роман цей з’явився вперше 1474 року і втримався донині як народна книга. Від німців роман про Мелюзину перейшов до літератур чеської, польської (1569) і руської (1677). До Західної України Мелюзина проникла або з польських, або з німецьких народних переказів роману. У латишів Курляндської губернії записано казку про морських людей, побудовану також за апокрифом про перехід євреїв через Чермне море, майже тотожну українській легенді про фаляронів.
Лісові люди — звичайні на зріст, та тільки кошлаті, з великими сивими бородами і завжди «засморкані». Взимку з носів їхніх витікають «смарклі» до самої землі і так замерзають. В такому положенні лісові люди проводять усю зиму. Побачити лісову людину визнається за щастя. Одна дівчина якось восени пішла в ліс і побачила під деревом лісового скоцюрбленого діда. Він весь тремтів і дуже «за-сморкався». Дівчина з жалю обтерла йому ніс своїм фартухом, і дідок розсипався перед нею купою срібла (Літинський повіт).
Лісові люди завжди ходять без одягу і без взуття і їдять усе, навіть людей. Десь неподалік Москви пішов якось у ліс один мисливець, взявши із собою смажену курку, щоб перекусити, коли зголодніє під час полювання. Зненацька підходять до нього два лісових чоловіки, схожі на баранів у вовні, відібрали курку, з’їли її і вже хотіли було добиратися до самого мисливця. Та оскільки в мисливця була в руках рушниця, то вони пішли спочатку покликати до себе на підмогу товаришів, а мисливець скористався з цього і чим-скоріше пішов з лісу (Ушицький повіт).
Українські легендарні оповіді про надприродних істотI. Доля
Однією з найхарактерніших особливостей 1 світогляду взагалі будь-якого народу є ан-тропоморфізація не лише стихій, сил природи, а й тих явищ, які через незнання законів, причин їхніх та наслідків були для нього незрозумілі. Так, на першій сходинці розвитку народного життя явились божества добрі й лихі, світлі й темні — залежно від характеру їхнього впливу на людину. Поряд з антропо-морфізацією сил і явищ природи відбувалася антропо-морфізація деяких явищ соціального характеру, які досить часто збуджували у народу зачудування своєю вдаваною загадковістю (багатство, бідність тощо). Аналогія патологічних явищ у різних хворобах з тими чи іншими впливами однієї людини на іншу, а так само жах епідемій дали привід фантазії народній, що перебувала в дитинному стані, до антропоморфізації самих хвороб. З таких ан-тропоморфізацій, що набули вигляду надприродних, міфічних істот, у свідомості українського народу й понині живуть у більш-менш визначених образах такі: Доля, Злидні, деякі хвороби[39] і створене вже на християнському ґрунті уособлення деяких днів тижня.
Література про Долю доволі багата. Ще в 60-х роках минулого сторіччя професор О. О. Потебня надрукував досить цінну статтю під заголовком «Про Долю та споріднених з нею істот», основану на народних казках, легендах, піснях, прислів’ях, а також на лінгвістичних висновках. У 1883 році шанованим професором були надруковані додатки до цієї статті в «Російському філологічному Віснику». Професор Потебня розглядає різні назви Долі: «щастя», «притча», «лихо», «біда», «горе» тощо, з’ясовує процес формування таких уявлень та їхній характер, веде мову про зв’язок Долі з іншими міфічними істотами й предметами і т.ін. Не менш цінними є дослідження академіка А. Н. Веселовського про Долю в його «Розвідках у галузі руського духовного вірша» з додатковою статтею «Декілька нових даних до народних уявлень про Долю». До цих основних досліджень треба додати довгу низку порівняно невеликих статей: М. Васильєва — «Антропоморфічні уявлення у віруваннях українського народу», М. Довнар-Запольського — «Жіноча доля в піснях пінчуків», П.Іванова — «Народні оповіді про Долю (Матеріали для характеристики світобачення селянського населення Куп’янського повіту)», Крауса, Боровиковського та багатьох інших. Відсилаючи тих, хто цікавиться цими питаннями, до названих статей, ми розповімо лише в найзагальніших рисах, як на Україні народ уявляє собі Долю.
Доля є в кожної людини, це — її щастя або нещастя. П. Іванов, ґрунтуючись на 16 записаних ним у Куп’ян-ському повіті народних оповідях про Долю, розрізняє:
1) природжену Долю — душу предків, 2) Долю — янгола і 3) Долю — душу людини, або двійника його. Свого часу В. Богданов вказав на довільність і необґрунтованість такої класифікації, бо її не можна строго й точно обґрунтувати народними оповідями. А взагалі Доля є началом позитивним і істотою зовсім не ворожою; вона не має характеру божественності, а являє собою лише втілене співіснування людини. Доля буває активна й пасивна. Активна Доля сприяє більшому чи меншому статку свого двійника-людини. Вона дбає про людину, допомагає їй в усьому, жаліє її, завжди захищає її інтереси, навіть тоді, коли сама вона відпочиває або «п’є
