Сполохи [Літературна критика та есеїстика] - Костянтин Вільович Москалець

воно все влаштовано в тій живій істоті. І от людина помирає, і її найбільше мучить не те, що вона крала, працювала в релігійні свята і прала жінку в будні, а те, що вона не побачила того, що в неї все життя стояло перед очима. Не знайти п’яти хвилин за сімдесят років! Сімдесят осеней цвіли білі айстри, до неї цвіли, для неї — а вона навіть не глянула. От навіщо жила та людина, поясни мені, що це їй дало, якщо тепер вона йде до пекла навіки-вічні, а п’яти хвилин життя для квітки не знайшла?

Сашко мовчки загасив самокрутку. Підвівся. І пішов до квітника. Я дивився. Він наблизився до білої айстри, якось несміливо і шанобливо, присів біля неї навпочіпки. Не знаю тепер, скільки він там сидів, сім хвилин чи сім століть. Він сидів, не торкаючись її пальцями, тільки дихав. А вона відважно дивилася йому в очі. І були вони тільки вдвох у цьому безмежному, такому скороминущому, світі. Складаючи собою вищу єдність.

— Ти правий, — сказав Сашко. — Я оцінив. Спасибі за чай. Пора додому.

Через півроку його не стало, він згорів блискавично від раку легень, залишивши жінку з трьома малими дітлахами. Дивлячись на заметіль сливового цвіту і пригублюючи зелений чай з жасмином, я знаю, що він не марно прожив своє життя. А ще думаю, що з нього вийшов би непоганий самурай.

Мій сон — Львів

Повертався меандрами снів — і закортіло перейтися крихітною вуличкою Сковороди. Стояла довгождана вечірня, майже безлюдна прохолода, і вузеньке бруковане русло ласкаво впустило мене в себе. Та сама брама, ті самі вікна помешкання, де я жив двадцять років тому, навіть та сама чорна керамічна прикраса з Гавареччини на підвіконні. Так дивно, так добре стало на серці; пішов далі, повз корпуси медінституту, спускаючись до Пекарської, і далі — до Зеленої, туди, де у снах завжди зупиняється чотирнадцятий автобус. Голоси телевізорів долинали з розчинених на вулицю вікон; пахощі домашніх страв і старих речей, роками усталеного побуту й затишку, пахощі осілості і безпеки. В одному з таких розчинених вікон сидів капловухий пес, печально дивлячись на сутінки, на безлюдну вулицю, на перехожого мене і на рудого кота, що примостився під парканом. Незвично бути сновидінням львівського пса! Ще ніколи так гостро не відчував я себе гессівським Степовим Вовком, як оце тут, у безгомінні візії, коли, принюхуючись до покручених вуличок, повертався до чергової самотницької келії, до чергового тимчасового притулку реальності, невагомими ногами збуваючи чергову стацію на шляху старого пілігрима. Залишитися б отут — і жити у статечному австрійському будинку, в тихому, засадженому липами, кварталі; жити разом з привітною, усміхненою, милою, молодою жінкою, трохи мрійливою, трохи легковажною, — коханою; щодня ходити до праці, цікавої і потрібної, викладати філософську герменевтику, скажімо, або видавати й редагувати журнал «Камена», листуватися з читачами й авторами, писати романи й есе, складати вірші та пісні, все, що спаде на думку. А у Львові багато чого спадає на думку, тут витає майже фізично відчутна аура доброї розумової праці і пошани до неї, створена століттями роздумів і мрій. І нікуди більше не квапитись, бо сам темпоритм цього старовинного міста сприяє сповільненню рухів та відпруженості, це якесь невимушене сецесійне анданте, якась мимовільна майже урочистість, до якої пасують Бах і Брейгель, найулюбленіші. Спроквола перебирав кульки цього бозна-колишнього ружанця, старанно топтав ілюзорну бруківку, добре знаючи, що це неможливо, що цього ніколи не буде, ніколи, що сталість і послідовний консерватизм у цьому світі можливі тільки як сни, що дають змогу жити далі, але не справджуються. Якби я направду знову оселився тут, Львів за короткий час втратив би свій романтичний флер, створений безпритульною ностальгією. Почала би дратувати хронічна відсутність води, сморід спітнілих тіл у натоптом напханих маршрутках, стихійні базарчики вздовж вулиць, де м’ясо, сир і городина лежать просто на землі, де блукають обкурені гопники, де тхне вся оця незужита совковість, якої подостатком маю хоч у Києві, хоч у Чернігові…

Так направду, посеред того, що ми вважаємо дійсністю, є кілька різних Львовів, змушених співіснувати в одному часопросторі. Є Львів русифікований і постсовєтський, а є український і націоналістичний. Є Львів, заселений учорашніми мешканцями довколишніх сіл, але є також Львів старих інтеліґентських родин, коріння яких сягає ще в австрійські часи. Львів — це літера, яку в кожній зі згаданих і незгаданих культур та субкультур відчитують по-своєму, вкладаючи суперечливі, часто протилежні значення. Знаючи про існування всіх цих паралельних Львовів, які, поміж тим, час від часу перетинаються у проблематичних, подеколи вибухонебезпечних пунктах, я водночас знаю ще одне: у мене є свій Львів, недотичний для загребущих лап політика, ділка і профана, що, врешті, одне й те ж. Це Львів, у якому наприкінці 80-х років минулого століття я робив революцію разом зі своїми друзями — поетами, музикантами, художниками, хіппі, кришнаїтами і греко-католиками. Львів, у нелеґальному самвидаві якого друкувалися мої перші вірші і повісті. Місто, в якому на нас спускали вівчарок і били ґумовими кийками совєтські міліціянти, представники найлюдянішої у світі держави, казали вони. Місто, де ми вперше виконували заборонений гімн України зі сцени, піднімаючи такі ж заборонені синьо-жовті прапори, де відроджували різдвяні вертепи, впорядковували занедбані стрілецькі могили і з трепетом записували на диктофон пісні УПА від старих, немічних вояків, що пройшли пекло совєтських концтаборів. Львівська бруківка добре пам’ятає кроки десятків тисяч людей, які 17 вересня 1989 року вийшли на вулиці, вимагаючи леґалізації греко-католицької Церкви — чи не тоді я вперше зрозумів, що то є, коли тебе кличе Львів, коли Матриця послуху і страху, закладена в суспільство окупаційною владою, дає нарешті довгожданий збій.

Звичайно, я знаю і те, що потім нас зрадили. Що політики, вчорашні політичні в’язні, яких Львів небезпідставно вважав героями, вдалися до ганебної колаборації з комуністичними владцями, дозволивши одному з них стати першим президентом України, а відтак, започаткувавши хибну й безперспективну лінію подальшого руху. Що велетенський соціальний капітал довіри і солідарності, нагромаджений львів’янами, розтринькали за лічені роки язикаті нувориші, популісти й демагоги, і сьогодні у Львові ніхто нікому не вірить, так само, зрештою, як і в цілій Україні. Як і за совєтських часів,