Сполохи [Літературна критика та есеїстика] - Костянтин Вільович Москалець

недорого. Адже багатство людини вимірюється числом речей, від яких їй легко відмовитись», — підказує Торо. І тоді — тиша життя й сонячного дня за вікном, діалог з Платоном або з Гайдеґґером, запашний чай на дні улюбленої чашки, тієї самої — роками. Поступове обживання в безлюдному світі, цьому світі, що даний виключно тобі одному, раз і назавжди, навіки. Звикання до простих буденних речей і справ, якщо й не любов до них, то, принаймні, жива і невдавана (бо ж удавати нема перед ким!) приязнь. Мине трохи часу, і вони почнуть відповідати тобі тим самим. Шорстке топорище мовчки підкаже, що треба взяти гострий уламок склянки, сісти на ґанку й неквапливо шліфувати його до тих пір, аж доки дерево не стане таким самим лагідним на дотик, як пелюстки білосніжних лілей з Орлового озера або з Волдена, які, врешті, по суті є одним і тим самим озером. Люлька і кисет, дубовий костур, картуз, який одягаєш на тривалі прогулянки до вечірнього лісу, сокира, якою рубаєш дрова, щоб не мерзнути в хаті, тазок, яким заносиш торф і виносиш попіл з груби, ручка, якою пишеш, і зошит оцей, і слова, якими пишеш — усе своє, домашнє, справжнє — і необхідне, його не продаси. «Здобувши все необхідне для життя, він може поставити собі кращу мету, ніж отримання надлишкового; звільнившись від чорної роботи, він може нарешті відважитися жити», — Торо покивує головою на знак згоди.

Байдуже, помилявся чи мав рацію Платон; його тексти — красиві, і це найголовніше, а не те, існує чи не існує невидимий світ ідей, життя до життя — і після смерті. Ти повинен ось тут-і-тепер жити так, ніби вони існують. Ти повинен плекати власну неперервність і свою душу вирощувати в собі, а не писати промови продажним політикам або рекламувати товари одноразового вжитку. Все життя шукати найкращі слова для презервативів, оспівувати тампакси і туалетний папір — більшого приниження письменницької та й людської загалом гідності годі уявити! Не розбивай своєї цілісності на скалки слів. Не продавай мови, це єдине, що справді в тебе є, подих твій і кров твоя. «А ще я мріяв збирати лікарські трави або продавати з воза вічнозелені гілки тим городянам, що люблять нагадування про ліси. Але з тих пір я довідався, що торгівля накладає прокляття на все, до чого торкається: навіть якби ви торгували посланнями з небес, над вами тяжіло б те саме прокляття», — пояснює Торо. Найбільше ж ненавидять боги того, хто торгує мовою та іншими людськими органами.

Не думаю, що я є надто великим ориґіналом. Адже трансценденталізм — це завжди вихід за межі, особливо ж за ті, що визначені не нами. Кожна людина, яка відсікає нитки сторонньої влади, що перетворюють її на маріонетку, бодай раз у житті стає схожою на Торо; можна сказати навіть, що тільки тоді вона і стає людиною у властивому значенні цього слова, промовивши яке, слід дотримуватися шанобливого, сакрального мовчання, аякже.

Роса на рівнині Адасі

Негода, і нікуди не хочеться йти. Сиджу за письмовим столом, дивлюсь на хуртовину цвіту, гортаю «Записки від нудьги» Кенко-хосі. Кенко-хосі жив у цьому безмежному і скороминущому світі якихось сім століть тому. Сьогодні я не відчуваю велетенської часової і культурної дистанції між нами. Вітер, квітучі сливи під зимним дощем і чистий, немов пелюстка, аркуш паперу, на якому пишу оце, поєднують нас в особливому, по-своєму священному просторі. «Якби людське життя було вічним, — каже мені Кенко-хосі, — і не щезало би одного чудового дня подібно до роси на рівнині Адасі, і не розсіювалося б, як дим над горою Торібе, у ньому не чаїлося б стільки чару. У світі прекрасна якраз непостійність…»

Атож. Якогось вересневого надвечір’я мій сусіда Сашко, пастух і горлопан, завітав до мене випити чаю. Ми заварили чай, посідали на ґанку, почали обговорювати останні новини, а тоді мова непомітно потекла далі, як воно завжди буває під час бесіди з давнім приятелем — і зупинилася на темі квітів.

— Оце в тебе багато цвітів, — сказав Сашко. — На хріна вони тобі? Лучче б картошки насадив. От шо толку, шо вони тутечки красніють? Якби ти був бабою, дак я б це ще поняв. Бо всі баби люблять цвіти. Ну, а ти ж здоровий мужик, куриш і матюкаєшся так само, як я, або й лучче, дак от шо заставило тебе розводить стіки цвітов?

— Ти про самураїв чув? — запитав я у відповідь.

— Чув, канєшно. Круті чуваки були, як наші козаки, а мо’ й хуже. Я кіно дивився, дак вони там такі коники викидали, шо тобі й не снилося! А один, чуєш, зробив харакірію. Отак-о засадив собі меча в живіт — собі, прикинь, засадив! — і випустив кишки на землю. Мене аж затошніло, як побачив, то просто уму непостіжимо, а він іще й співав при цьому шось по-їхньому. І попав за це у рай. Сам — у рай. Через то вони так і називаються.

— Ну, от. А ти знаєш, що окрім мистецтва випускати кишки собі або ворогу, від справжнього самурая вимагалося ще й уміння складати букети?

— Бу-ке-ти? Та ти шо, йопу дався?

— Я тобі серйозно кажу. Це мистецтво називається ікебана.

— Повний білий песець. А шо це їм давало?

— Сашко, — сказав я, — скільки разів у житті ти уважно розглядав квітку, хоч одну?

— Шо я, дурний? Ніскільки, — чесно признався Сашко.

— Ти не один, — заспокоїв я його. — Мільйони людей народжуються, живуть і помирають, жодного разу за все життя не роздивившись, як побудована квітка. Он ота біла айстра. Людина прожила сімдесят років, тинялася туди-сюди, їла, пила, крала обмішку з ферми, співала, била жінці морду. А тоді прийшов її час помирати, вона лягла собі, склала руки — і раптом згадала, що жодного разу за сім десятиліть не бачила, як саме побудована айстра. Скільки в неї пелюсток. Чи є тичинки і маточка. Це ж так просто було: підійти до квітки, присісти на п’ять хвилин і уважно роздивитись, як