Втім, навіть у «Мистецтві кохання», як і в «Любощах» (згадаймо елегію І, 5), не знайдемо чогось сороміцького: навчаючи мистецтва кохати, автор фактично оминає саме кохання. Залишається знову ж таки найзахопливіше — гра. Ще ж елліністичні поети, зокрема, Каллімах, на якого орієнтується Овідій, підкреслювали, що зразком такого захоплення — мисливство: якби здобич сама йшла до рук, мисливство втратило б свій смак, загалом перестало б бути мисливством: до чого б тоді була гостра, винахідлива мисль?.. В Овідієвому «Мистецтві» йдеться не так про кохання, як про зваблення; недарма пізніше, як своєрідний додаток до поеми, поет напише також «Ліки від кохання»: повчатиме, як тим звабам протистояти.
Овідій був свіжий і несподіваний, зачаровував читача саме тим, що досліджував не згубну, на всі лади вже оспівану пристрасть (після «Медеї» годі було чимось здивувати читача), не голу чуттєву насолоду, а шлях до любові, любові легкої і грайливої, де корисна навіть невдача, бо стає початком нової гри, ще солодшого — бо свіжого — залицяння, закохання («Мистецтво кохання», І, 347): «розмаїття розважає» — Овідієва сентенція.
Завдяки щасливо обраній тематиці Овідієві «Любощі», особливо ж «Мистецтво кохання», — твори пізнавальні. Перша книга «Мистецтва» — це поради юнакові, де й коли йому найкраще вистежити «здобич». За тими «де» й «коли» — весь тодішній Рим: його будівлі, свята, видовища. Немає такого місця, моменту, що не були б догідними для Амурових стріл. Навіть ті видовища, де ллється кров: «Той, хто на рани дививсь, — рану під серцем відчув» (І, 166); навіть форум: знавець законів, рятуючи іншого, сам потрапляє в любовні тенета (І, 83); навіть тріумфи: справжнім тріумфатором, як ми вже бачили, стає Амур; що вже казати про розкішні Байї неподалік від мальовничої Неаполітанської затоки? Не один юнак тут, зранений у серце, покидаючи місто, зітхнув: «От тобі й полікувавсь у славнозвісній воді!» (І, 258). Несподіванки, парадокси, сміх і сльози — грайливий потік життя. Але читач не просто споглядає той потік. Він сам — у ньому завдяки художній точності Овідієвого письма; сьогодні ми називаємо це «ефектом присутності». Читач мовби чує плече гарненької сусідки на лаві заповненого людом цирку; навіть ніжку її бачить, галантно підхоплюючи з долівки (щоб не забруднився) поділ її довгої палли; а що при тій нагоді побачив ніжку (тонке спостереження), дівчина йому аж ніяк не дорікне (І, 156). Дрібниця? Але саме в таких дрібницях — смак Овідієвого «Мистецтва»; за ними — гостре око спостерігача, психолога, дотепника, митця, врешті — інтелігента, який не схибне на тій, хоч і важковловній, але таки чіткій межі, що відділяє смак від несмаку, чисте — від брудного.
За тими «де» і «коли» неминуче йде «як»: в який спосіб прибрати до рук «ту, що вподобав, а це — стрижень повчання мого» (І, 266). Тут і трапляється нагода пильніше придивитися до людської вдачі, а це особливо захоплює нашого автора. З легкістю, мовби жартома, поет знімає маску з обличчя людини, щоб угледіти, що стоїть за тією щоденною «грою». І ось — найсуттєвіший висновок: можна повірити у найнеймовірніше, тільки не в те, що жінка гордуватиме ласкою. Хоч би якою стійкою видавалася (тобто грала роль стійкої), — «„так“ тобі каже в душі» (І, 274). А якщо так — залишається оволодіти мистецтвом, що забезпечить успіх. Далі — легко, мов із рукава, співець любощів сипле правилами гри; за кожним із них — тонке знання передусім жіночої (згадаймо «Героїди») душі. Часом ті правила здаються доволі жорстокими, навіть цинічними:
Нум до забави, до гри! Прикидайтеся: кари не буде!
Вірність ганебніша тут (і лише тут!), ніж обман.
Зваблюйте звабниць: це загалом — нечисте поріддя,
В сіті, вготовлені нам, хай потрапляють самі!
Але за тим цинізмом — жарт: на війні, мовляв, — як на війні. До того ж діють тверді правила порядності: не обмовляти, не похвалятися перемогою (II, 628; 640), не переступати межі, за якою, ми вже згадували, — грубість:
Тільки ж не грубо зривай із ніжних губ поцілунки,
Щоб не жалілась вона — от неотеса, мовляв!
Дуже важливо, повчає поет, дивитися в самісінький корінь речей: з виду — наче насильство, насправді ж — миле дівчатам. Отож не зробити наступного, що за поцілунком, кроку, — то ніякий не сором: «сором — глупóта твоя» (І, 672). Але це — вже наприкінці того довгого, проте захопливого шляху, що закінчується довгожданим «так». Це — вже за дверима спальні: «Музо, не входьмо туди…» (II, 704); на самих утіхах — «мовчанки печать» (II, 640). Там, за дверима спальні, вже не буває ні перемоги, ні поразки (що ж то за перемога над тією, яка хоче бути переможеною?); є, власне, гра без грубості і насильства — любощі ніжні (пригадаймо «Любощі», І, 5): «Інше — знатиме всяк… Спітнілі, поснули ми побіч…» І навіть тоді, коли поет зі своєю Музою таки зазирнуть у спальню, даючи інтимніші поради (II, 719), то навіть тут, хоч дивуймось, хоч ні, — переважає цнота. Можливо, тому, що так часто поет наголошує на обопільній насолоді, на повній гармонії, без розрахунку чи корисливості. Найменше відхилення — вже поза Овідієвими любощами:
Втіха — з обов’язку?.. Ні, забава така не для мене!
Ані від кого мені послуг не треба таких!
Стисло кажучи, за гарними словами — гарний світ. А «любощі», як і «радощі», — гарні слова.
Зі словом «гарний», що передбачає і зовнішню, і внутрішню красу, ми підійшли до настанов, що в третій книзі «Мистецтва»; вони адресовані протилежному — жіночому «табору»:
