Та несолодко було й Августові. Здійснити задумане, почасти щирі наміри, — повернувши Римові мир, повернути й «звичаї предків», на які, мов на гранітну плиту, опиралась Республіка, зарадити моральному занепаду суспільства, — виявилось нереальним навіть для нього, єдиновладця, земного бога. На зміну гартованому в сільському труді та в кривавих боях поколінню прийшло нове, для якого мир мав інші, аніж це бачилось Августові, цінності — ті, що їх проголошував Овідій у своїх «Любощах»: «Мир до вподоби мені й подруга миру — любов». Та й «золотий вік», що його намірявся повернути Август, був для Овідія, й не лише для нього, золотим у прямому значенні слова, як про це у «Мистецтві кохання»: «Нині направду в нас вік золотий: до посад щонайвищих / Золото шлях прокладе, золотом купиш любов» (Овідій прозирав наче й у наше, двадцять перше століття)[2]. Можна уявити собі, як боляче черкнули по душі принцепса ці й чимало інших рядків співця грайливої любові, що з таким вишуканим гумором умів сказати про реальний стан речей. Про що поет писав геть незлобливо (не раз же повторював, що йому добре саме в такому «золотому» віці: є на чому вигострювати свою кмітливість), з чого залюбки жартував, те Август сприймав усерйоз, затаюючи неприязнь до співучого любленця молоді.
Отож, при всіх найвищих почестях, несолодко було «батькові батьківщини» (Август, тобто звеличений божеством, офіційно отримав такий титул). І якщо звернутись до міфологічних паралелей, то йому, всевладному, судилось якоюсь мірою повторити гірку долю гомерівського Агамемнона, що заради перемоги приніс у жертву рідну дочку Іфігенію: як автор законів проти перелюбу, Август змушений був засудити на вигнання свою дочку Юлію (її, не без зусиль підступної Лівії, що була для Юлії мачухою, звинувачено у позашлюбних зв’язках), а згодом — і свою улюблену онучку Юлію Молодшу. А що її вигнання збіглось у часі з засланням Овідія, то вважають, що до тих скандальних історій у найвищих колах був замішаний і сам поет; припускали, що й оспівана ним Корінна — це котрась із Юлій. Та найімовірніше, що саме автора «Любовних елегій» і «Мистецтва кохання», поета, що сам себе називає наставником грайливої любові, треба було звинуватити в усіх бідах, відвернувши в такий спосіб від імператорської сім’ї зацікавлені, ба й насмішкуваті (два вигнання за аморальність!) погляди всього Риму. Одне слово, причина Овідієвого вигнання — відома: це — грайлива муза його легковажної любовної поезії, а от безпосередній привід, на що не раз натякає поет, так і залишиться вічною, у вічному Місті, таємницею.
* * *
Овідій, уже згадувалось, почавши з епосу, опрацьовував різні теми й у різних жанрах. І все-таки у зачині свого поетичного життєпису поет вирізняє одну тему — любовну, якій він присвятив майже чверть століття свого творчого життя: «Любовні елегії» почав писати двадцятилітнім юнаком, близько 23 р. до н. е., а «Ліки від кохання», що завершували цей цикл, належать уже першим рокам нашої ери. Для розуміння цих творів, отже й самого автора, важливо якомога точніше перекласти кожне слово згаданого зачину. Отож: Ille ego qui fuerim, tenerorum lusor amorum… — Я, хто був… І тут зупиняємось на слові lusor, гравець (ludere — бути у якійсь грі, забавлятися, жартувати, віршувати задля забави, жарту тощо; ludus — гра, забава, початкова школа з її елементами гри), тож хіба що описово можемо передати це важливе, ключове слово — lusor: жартівливий (пустотливий, легковажний) співець. Далі — tenerorum amorum: співець, власне, не любові (amoris), а любощів (amorum). Вони ж, любощі, не можуть бути грубими, простацькими, «селюцькими» (село з його суворими засадами не надто імпонувало міському поетові), а ніжними, витонченими, вигадливими — «цивілізованими». Любощі, якщо мовою музики, — то наче легковажні мистецькі варіації на поважну, яку ще Платон опрацьовував, тему — любові. Овідій був неперевершеним майстром таких варіацій, бо, окрім виняткового хисту й особливостей вдачі, що навіювала саме такі, витончені, але неглибокі, перелітні почуття, в чому сам не раз зізнається (скажімо, у «Любощах»: II, 4, 10), він блискуче володів неповторним у своїй звуковій гармонії інструментом — поетичною латиною доби золотого віку римської літератури, доби Августа. Поставав у своїх досконалих архітектурних формах мармуровий Рим, але ще розкішнішими були звукові форми поетичних творів, які солодили слух, а слух, відомо, — пряма дорога до серця.
Не випадково саме на вигнанні Овідій акцентував на жанрі своїх любовних творів: вигнанець до кінця не втрачав надії переконати Августа у своїй невинуватості: кому ж бо заборонено жартувати? Такими жартами й «масними» епізодами рясніє ж уся, починаючи від Гомера, грецька й римська літератури. Чого варта, скажімо, та сцена (за Гомером), коли Вулкан, упіймавши на гарячому Марса й Венеру, накинув на них таку тонюсіньку, але таку міцну сіть, що ті не могли й ворухнутись у своїх обіймах. Та й адресовані ті твори, — автор не раз попереджає своїх читачів, — жінкам легковажним, а не поважним матронам («С.», II, 303). Зауважмо й те, що римський юнак, за тодішніми моральними нормами, міг вільно спілкуватися з жінками легкої поведінки, відпущеними на волю рабинями, служницями, загалом із охочими до любовних пригод римлянками з вищих верств суспільства. Біда в тому, що Овідій, як кажемо нині, жартував не в той час і не в тому місці: був то, повторимо, вражений надмірними розкошами й пороками Рим, що його взявся оздоровити Август, видаючи закони, які,
