Втім, у науці своїй аж таких висот не сягаю,
Та й над суденцем моїм — чи не найменше з вітрил.
Я — пустотливих наставник утіх, легкого кохання:
Як про те дбати жінкам, щоб їх любили, — повчу.
Жінка ні стріл, ні жагучих огнів відбивати не звикла,
[30] Зброя ця чоловіків рідше, скажу я, разить.
Йдуть на обман частіше вони, а не ніжні дівчата —
Так от тобі, нашвидку, й не звинуватити їх.
Чей же колхідянку зрадив Ясон, дітей своїх матір, —
Іншу в обійми свої, клятвопорушник, узяв.
Ну, а Тесей? Через нього сама, в чужині, Аріадна
Ледь що не стала, журна, здобиччю чайок морських.
А запитай, чому Дев’ять доріг{225}, чому така назва, —
«Тут за Філлідою гай, — скажуть, — тужив, осипавсь».
Гість твій (вершина чеснот!) лишив тобі меч свій, Дідоно,
[40] Й смерті причиною став — от як за ласки сплатив!
Що вас згубило? Скажу: любили ви не по-мистецьки, —
Тільки мистецька любов не пригасає, тривка.
Й далі б любили не так, та сама Кітерея веліла,
Враз об’явившись мені, вчити вас і додала:
«Чим то на кривду таку дівчата й жінки заслужили,
Щоб, безоружні, ішли в руки оружним мужам?
Дві твої книги чоловіків знавцями зробили
Справи своєї, тепер — виготуй зброю жінкам!
Хто так неславив, згадай, Менелая жону{226}, той потому
[50] Їй же хвалу проспівав на щасливішій струні.
Ніжних дівчат (бо хто ж, як не ти?) якщо порятуєш —
Буде тобі все життя гарна віддяка од них».
Мовивши, з мирту листок (волосся миртом вінчала)
Й декілька ягід мені, всміхнена мило, дала.
Щойно отримав той дар — божество мене осінило,
Вишній етер заяснів, з серця звалився тягар.
Поки цей дар у мені — до науки беріться, дівчата:
Цноти, законів і прав не переступите ви!
Думайте вже відтепер, що й вас очікує старість, —
[60] Хай ні хвилина життя вам надарма не спливе!
Поки ще можна, допоки літа іще повносилі —
Бавтеся! Хутко пливуть, гейби рікою, роки.
Збігла хвиля — і вже, пливкої, не повернути,
Збігла година — і вже, бистрій, нема вороття.
Часу, гляди, не марнуй: час прудкою збігає стопою,
Завтрашнє — все ж не таке, як учорашнє, добро.
Де засірів чагарник, там учора я бачив фіалки,
Вчора ще з терня того квіти я рвав для вінка.
Нині коханця з порога женеш, а завтра, а завтра —
[70] В ліжку, самотній, старій, холодно буде тобі.
Жоден гуляка нічний не загримає вже в твої двері,
А на порозі рясних вранці не знайдеш троянд.
Скоро, ой, скоро врода твоя пригасне у зморшках,
Барву обличчя твого наче морозом приб’є!
А сивина (те пасмо, мовляв, у мене з дитинства)
Вибілить голову всю, не омине й волоска.
Змії зі шкірою враз — і старість свою полишають,
Олені — роги нові, щоб не старіти, беруть,
Нам же — онови нема. Зривайте красу ще квітучу:
[80] В порох щоб не осипавсь так і не зірваний цвіт.
Врешті, й пологи — до старості крок, та й нива втрачає
З року на рік, по жнивах, краплю своєї снаги.
Не червоній через Ендіміона латмійського, Люно;
Зоре світанкова, й ти — через Кефала свого!
А Кітерея? (Вона ж — і Гармонії мати, й Енея)
Тужить по нинішній день: бачить Адоніса кров.
Приклад беріть, умирущі, з богинь — невмирущого роду:
Не відмовляйте мужам — хай посмакують утіх!
Може, одурять? А втрата яка? Що ваше — те з вами:
[90] Тисяча хай почерпне — й краплі не втратите ви.
З часом і крицю зітреш; від ужитку тоншає кремінь,
Не убуває ж того, що насолоду дає!
Хто б то, скажи, боронив — вогонь од вогню запалити?
Хто б у цебрі зберігав безмір морської води?
Втім: «Так негарно!» — може, котрась дорікне ласунові, —
Моря не скривдиш, кажу, скільки його не черпай.
Не до розпусти хилю, кажу лише втрат не лякатись:
Ваші солодкі дари вільні від будь-яких втрат!
Поки ще в гавані я — легкого нам подуву досить;
[100] Далі тугіші вітри гнатимуть наше судно.
Я із плекання почну. Як плекаєш — лоза виноградна
Добре вино видає, нива — пшеницю гінку.
Врода — це ласка богів. Чи багато красою своєю
Хвалиться? Ні, бо не всім вділено дару цього.
Врода хоче дбання. Не поможе й врода недбалій,
Хоч би обличчям була рівна Венері самій.
Скажеш: колись не так, як тепер, чепурились дівчата —
Й чоловіки — відповім — не чепурились тоді.
Що й Андромаха сама груботкану сорочку носила —
[110] Дива нема: її муж — грубим воякою був.
Як хорошилася б ти для Аянта, який прикривався
Шкурами з семи биків — вежоподібним щитом?
Рим, неотеса колись і простак, — нині золотом сяє:
Ставши над світом усім, світу багатства посів.
На Капітолій поглянь, на нинішній і — на колишній:
Скажеш, що інший над ним правив Юпітер тоді.
Курія в нинішній день — високого збору достойна,
Ну, а за Тація — хмиз правив за крівлю низьку.
Де височать і для Феба й вождів наших пишні будівлі,
[120] Чи не паслися, було, звиклі до плуга воли?
Інші хай хвалять суворий той вік! Себе ж я вітаю
З нинішнім: люба мені нинішня Риму хода!
І не тому, що податливе золото з надр добувають,
Що кораблями везуть пурпур із дальніх країв,
І що під кайлом, багаті на мармур, нижчають гори,
І що стихії морській ставимо нині чоло, —
А лиш тому, що життя стало тоншим, що у минуле,
