Кажуть, що хіть ті серця, такі іще грубі, зм’якшила:
Жінка й при ній чоловік разом на ложе лягли.
Що їм робити удвох — без наставника знали: Венера
[480] Ще без мистецтва в той час діло вершила своє.
Птаха до птахи летить; із ким собі втіхи шукати,
З ким поєднати любов, знає і риба в воді;
Сарна за оленем йде; змія — до змії підповзає;
Лащиться сука до пса, поки не зчепиться з ним.
Рада вівця барану, під биком розкошує корова,
Цапа, дарма, що смердить, хоче кирпата коза.
Шал розпікає кобил: хай яка далечінь поміж ними,
Хай там ріка на шляху — мчать вони до жеребців.
Отже, розгніваній дай і ти сильнодіючий засіб —
[490] Він — тільки він один! — тут же полегшує біль;
І не зрівняються з ним Махаонові{210} ліки: той засіб,
Скільки собі не стрибай — вмить оправдає тебе.
Поки таке я снував, Аполлон, бачу, — переді мною:
Ліру узяв золоту, пальцем струну колихнув.
Гілка лаврова — в руці, на священних кучерях бога —
З лавру вінець; наяву віщого бачу співця —
Й чую: «Наставнику, — так він почав, — легкої любові,
Швидше до храму мого{211} гурт своїх учнів веди:
Є там, на різні лади геть усюди знаний у світі
[500] Напис, що каже усім спершу пізнати себе.
Хто ж пізнáє себе, лиш той буде з глуздом любити
Й діла шукати собі лиш до своєї снаги.
Видався вродою хтось — нехай і пишається нею,
Шкіра у кого, мов шовк, — хай не ховає плеча.
Хто ж до розмови меткий, тому й мовчати не треба,
Гарно співаєш — співай, гарно вино п’єш — то пий!
Лиш, коли бесіда йде, — погамуй своє красномовство,
Лиш, коли бракне ума, віршів своїх не читай!»
Так напоумлював Феб, учімось у вчителя — Феба:
[510] Що то була б за пиха — віри не йняти богам!
Тож, хто уміло кохатиме, той — перемогу здобуде,
Той із мистецтва мого, що забажав, — почерпне.
Втім, що взяла борозна, — не всякчас оддає вона сповна,
Суднам не завше в путі віє вітрець ходовий.
Доля й коханця часто смутить, а рідше — втішає,
Отже, до випроб важких нині вже дух свій готуй.
Скільки зайців на Афонській горі, скільки бджіл є на Гиблі,
Скільки на сизім гіллі, милім Палладі, плодів,
На узбережжі — скойок, повір, — стільки горя в любові:
[520] Стріли, що зранюють нас, вістрям умочені в жовч.
«Дома нема її», — скажуть тобі, — хоч її краєм ока
Вгледиш, та вір, що нема, власному оку — не вір!
Ніч обіцяла тобі, а цілуєш — зачинені двері…
Що ж, де стоїш, там до сну, брудно-не-брудно, лягай.
Кине й служниця-брехунка тобі: «А що це за пройда
Нам оббиває поріг, людям ступити не дасть?» —
Що ж, і зухвалу вітай та навіть зачинені двері,
Знявши вінок із чола, — ружами ти прибери!
Схоче впустити — ввійди; не захоче — йди собі з богом:
[530] Чемний не стане, затям, надокучати комусь.
«Що за настира такий!» — чи таке ти хочеш почути?
Май терпеливість: не вік дертиме носа вона!
І не вважай за ганьбу її лайку, поличник від неї, —
Ні, ти їй ніжки цілуй, ніжки натомість цілуй!
Що на дрібному барюсь? Високого дух вимагає,
Тож про високе почну — слухай же, люде, співця!
Крок на крутизну роблю: круте — то мужності школа,
Стежка мистецтва мого теж не по рівнім веде.
Хай не хвилює суперник тебе — і твоя перемога,
[540] І переможцем таки ввійдеш в Юпітера храм.
Ні, то не смертний говорить тобі, а дуб у Додоні:
Це у мистецтві моїм — перша з усіх настанов.
Іншим моргає? Дарма! Шле листи? Не читай. Не випитуй,
Звідки прийшла чи куди, причепурившись, іде.
Навіть законній жоні чоловік дозволяє подібне,
А в допомогу йому — спільник наш, ніжний бог сну.
В цьому мистецтві, щиро кажу, не дійшов я вершини —
Сам я в науці своїй (що тут поробиш?) слабкий.
Чи при мені коханій моїй хтось міг би моргати,
[550] Я ж, зауваживши те, гнівові волі б не дав?
Муж її поцілував — і вже я їй тим дорікаю…
Так то я, бачиш, люблю — чистий тобі грубіян!
Ось чим не раз я шкодив собі! Більше розуму в того,
Хто не цікавиться тим, ходять до неї чи ні.
Краще й не знати того: що приховує — хай буде в тіні,
Бо, як зізнається раз, — не червонітиме вже.
Тож не спішіть, юнаки, на гарячому подруг ловити:
Хай попустують собі й вірять, що ми — лопухи!
В пійманих кріпне любов: коли їх застукати разом —
[560] Разом ітимуть вони й далі своїм манівцем.
Оповідь є, що не сходить із уст усіх жителів неба,
Як хитромудро Вулкан Марса й Венеру впіймав.
Марс, коли розум йому засліпила Венера жагою,
З грізного бога війни — ніжним закоханим став.
Тут же й богиня сама (хто б то міг ласками їй дорівняти?)
Войовникові без слів, без дорікань піддалась.
Як же то, кажуть, глумилась вона, пустунка, над мужем:
Грубі долоні (коваль!), ще й на додачу — кульга!
Часто при Марсові, наче Вулкан, сама кутильгала,
[570] Врода з грайливістю їй — як же були до лиця!
Ласки свої лиш спочатку вони в таємниці тримали,
Тільки спочатку їх блуд ще зарум’янитись міг.
Сонце викрило їх (та хто б одурити міг Сонце?) —
Й тут же
