Погоня за вівцею - Харукі Муракамі

— От такі справи, — підсумував я.

Навіть коли я закінчив розповідати, на її обличчі не було жодного подиву. Слухаючи мою розповідь, вона увесь час чистила свої вуха і кілька разів позіхнула.

— То коли вирушаємо?

— Вирушаємо?..

— Адже, здається, треба їхати шукати вівцю, хіба ні?

Засунувши палець у кільце, щоб відкрити другу банку пива, я завмер — і глянув на подружку.

— Нікуди я не поїду! — сказав я.

— Як не поїдете — будуть неприємності, чи не так?

— Нічого такого не буде. Зрештою, з фірми я вже давно збирався піти. Хоч би хто вставляв мені палиці в колеса, а таку роботу, яка мене прогодує, я завжди знайду. Та й навряд чи вони мене вб’ють.

Вона вийняла з коробочки паличку із свіжим тампоном і покрутила її в руках.

— Хіба це така важка справа? Коротко кажучи, вам доведеться знайти лише одну вівцю, чи не так? Це ж так цікаво!

— Та ніколи в житті мені її не знайти! Острів Хоккайдо набагато більший, ніж ти думаєш. Та й овець там сотні тисяч. Як же я розшукаю серед них одну-однісіньку вівцю? Це неможливо зробити! Навіть якщо в неї на спині зіркоподібне тавро.

— П’ять тисяч, — заперечила вона.

— Чого п’ять тисяч? — перепитав я.

— Овець на Хоккайдо. Сорок сьомого року їх було двісті сімдесят тисяч, а тепер залишилося всього-на-всього п’ять тисяч голів.

— Звідки ти це знаєш?

— Коли вас не було, я пішла до бібліотеки і все розізнала.

Я зітхнув.

— Бачу, тобі все на світі відомо.

— Нічого подібного. На світі набагато більше того, чого я не знаю.

— Гм-м-м, — промимрив я і, відкривши другу банку пива, розділив його на нас двох.

— В усякому разі, на Хоккайдо зараз лише п’ять тисяч овець. Згідно з державними статистичними даними. Ну що, трохи полегшало?

— Аніскільки! — відповів я. — П’ять тисяч чи двісті сімдесят тисяч — невелика різниця. Питання в тому, як на таких просторах знайти одну-однісіньку вівцю. Тим паче коли немає за що зачепитися.

— Як це немає? По-перше, є фотографія. По-друге — ваш товариш у тих краях. Гадаю, що як не одне, то друге може навести на слід.

— І те, й інше — надто туманні підказки. Краєвид на фотографії звичайнісінький. А що стосується Пацюка, то на його листі навіть штемпель годі розібрати.

Вона ковтнула пива. Я також.

— Ви що, не любите овець? — запитала вона.

— Навпаки — дуже люблю, — відповів я.

У голові знову починався безлад.

— Нікуди не поїду — це вже вирішено, — сказав я. Сказав, щоб переконати себе в цьому, але як слід не зумів.

— Кави вип’єте?

— Давай, — відповів я.

Вона прибрала зі стола порожні банки, поставила кип’ятити воду в чайнику. Поки вода закипала, вона слухала в сусідній кімнаті магнітофонні записи. Джоні Ріверз проспівав одну за одною пісні «Mіdnіght Specіal» і «Roll Over Beethoven», а потім — «Secret Agent Man». Вода закипіла — і вона, розливаючи окріп по чашках, підспівувала услід за «Johnny В. Goode». Увесь цей час я читав вечірню газету. Яка зворушлива сімейна ідилія! Якби не проблема вівці, ми, напевно, були б щасливі.

Поки магнітофон не клацнув, щоб сповістити про закінчення стрічки, ми мовчки пили каву і хрумали печиво. Я не переставав читати вечірню газету. Дочитав до кінця — і почав з початку. Десь стався військовий переворот, десь померла кінозірка, а ще десь показував свої акробатичні трюки кіт. Усі ці події ніяк мене не стосувалися. Тим часом Джоні Ріверз і далі співав свій старенький рок-н-рол. Коли стрічка скінчилася, я склав газету і глянув на подружку.

— Я і сам ще не знаю, як бути. Напевне, краще вже податися на пошуки вівці, навіть якщо вони виявляться марними, ніж сидіти без діла. Однак, з іншого боку, я не хочу, щоб мною командували, мене залякували та поштуркували.

— Але ж усі люди на світі більшою чи меншою мірою живуть під чиєюсь командою, залякуванням та поштуркуванням. І взагалі не можуть сподіватися на щось гідніше.

— Можливо, — сказав я після короткої паузи.

Вона мовчки й далі чистила свої вуха. Їхні пухкі мочки раз по раз визирали з-під волосся.

— Тепер на Хоккайдо чудово! Туристів мало, погода добра, а вівці всі на випасі. Прекрасна пора року!

— Мабуть, що так…

— А якби… — сказала вона, схрумавши останнє печиво. — А якби ви взяли і мене з собою, то, гадаю, я, напевне, стала б вам у пригоді.

— Навіщо здалися тобі пошуки цієї вівці?

— Бо я теж хотіла б її побачити.

— Але ж може статися так, що пошуки цієї нікудишньої вівці — марна затія. А я тебе в них затягну.

— Ну і що? Ваші клопоти — це мої клопоти, — і вона злегка всміхнулася. — Ви мені дуже подобаєтеся.

— Дякую, — сказав я.

— І це все?

Я відсунув складену газету на край стола. Легенький вітерець, що пробивався крізь