Погоня за вівцею - Харукі Муракамі

Мовчанка тривала досить довго. За той час я встиг відірвати нитку, що заплуталася під ґудзиком сорочки, і намалював кульковою ручкою тринадцять зірочок у записнику.

— У кожного є одна-дві речі, які він не захоче втратити. Є вони і в тебе, — промовив чоловік. — Розшукувати такі речі — наш фах. Можна бути певним, що в людини є щось схоже на точку рівноваги між жадобою і гордістю. Як у всіх твердих тіл — точка рівноваги. А усвідомлює вона її існування лише тоді, коли вже втратила її… — і на хвилину чоловік замовк. — Однак мова про це піде пізніше. А тепер я не хочу сказати, що не зрозумів суті твоєї запальної промови. З твоїми вимогами я вирішив погодитися. Я не збираюсь зайвий раз утручатися. Можеш робити так, як хочеш. Один місяць… Згоден?

— Згоден, — відповів я.

— Ну, тоді бувай!

І чоловік поклав трубку. Поклав так, що в мене на душі лишився гіркий присмак. І щоб прогнати його, я тридцять разів віджався від підлоги, двадцять разів присів, вимив посуд і виправ білизну, що зібралася за останні три дні. Відразу після цього поганого настрою наче й не було. Була прекрасна вереснева неділя. Літо кудись ділося як давній призабутий спогад.

Я надягнув нову сорочку, вліз у «лівайси» без жодної плямки кетчупу, натягнув на ноги однакові за кольором шкарпетки і причесався щіткою для волосся. Однак відчуття недільного ранку, яке я мав у сімнадцятирічному віці, не повернулося. Це ж зовсім природно. Хоч би що казати, роки взяли своє.

Я вивів із стоянки під будинком свій перестарілий фольксваґен і, відправившись на ньому до супермаркету, купив дюжину котячих консервів, коробку з піском для кота, дорожню бритву і нижню білизну. У кондитерській я сів за прилавок і, попиваючи каву, майже позбавлену смаку, закушував пампушками з корицею. У дзеркалі на стіні за прилавком, уминаючи пампушок, відбивалася моя фізіономія. Тримаючи надкушений пампушок у руці, якусь хвилину я придивлявся до себе. І мене зацікавило, що думають про мене інші люди, коли бачать моє обличчя? Та, звісно, мені не дізнатися, що там вони про мене думають. Я доїв пампушок, проковтнув рештки кави і вийшов надвір.

У туристичному бюро перед залізничною станцією я замовив два авіаквитки на завтра до Саппоро. Потім, уже всередині станції, придбав парусинову сумку на ремені й непромокального капелюха. Я оплачував покупки, витягуючи з конверта одну за одною десятитисячні банкноти, та, здавалося, їх не ставало менше. Скоріше навпаки — менше ставало мене самого. Ось якими бувають гроші в цьому світі. Їхнє зберігання дратує, а витрачання псує настрій, робить нещасним. Нестача ж породжує огиду до самого себе. А коли відчуваєш огиду до себе, хочеться їх витрачати. Та грошей більше немає. Немає і порятунку.

Сівши на лавку перед залізничною станцією, я скурив дві сигарети — і вирішив більше не думати про гроші. Пристанційну площу цього недільного ранку заповнили батьки з дітьми та молоденькі парочки. Окидаючи їх неуважним поглядом, я раптом пригадав, що сказала дружина перед розлученням — мовляв, чи не краще було обзавестися дітьми?.. Ясна річ, було б зовсім природним у моєму віці мати декількох дітей. Однак досить мені було тільки спробувати уявити себе батьком, як я занепадав духом. Мені здавалося, що в дитинстві я не хотів би мати такого, як я, батька.

Обхопивши обома руками пакети з покупками, я скурив ще одну сигарету, а потім, проштовхнувшись крізь людський натовп до стоянки супермаркету, скинув їх на заднє сидіння автомобіля. Поки на заправці мені в автомобілі міняли мастило і заливали бензин, я зайшов у найближчу книгарню і купив три томики книжкової серії. На це пішло ще дві десятитисячні банкноти, а кишеня заповнилася рештою дрібних грошей. Повернувшись додому, я висипав дрібні монети у скляну чашу на кухні і помив обличчя холодною водою. Мені здалося, ніби відтоді, як я прокинувся, минула ціла вічність, а насправді на годиннику не було ще і дванадцятої.

Подружка повернулася о третій пополудні. На ній була картата сорочка і гірчичного кольору бавовняні штани. На очах темні окуляри — настільки темні, що від одного погляду на них боліла голова. З її плеча звисала велика парусинова сумка — така, як у мене.

— Я вже зібралася в дорогу, — і вона поплескала долонею по напханій сумці. — Мабуть, подорож буде довга?

— Можливо, що так…

Не знімаючи окулярів, вона прилягла на старий диван під вікном і, втупивши погляд у стелю, курила ментолову сигарету. Я приніс їй попільничку, сів поряд і погладив її по волоссю. Кіт вистрибнув на диван і поклав морду разом з передніми лапами їй на щиколотку. Накурившись, вона сунула мені залишок сигарети в губи і позіхнула.

— Рада, що їдеш у подорож? — спитав я.

— Ага, дуже. Особливо — що разом з вами…

— Але нам не буде куди повернутися, якщо вівці не знайдемо. Хтозна, може доведеться тоді все життя мандрувати.

— Як ваш друг?

— Аякже. У певному розумінні ми з ним — обоє рябоє. Різниця лише в тому, що він утік з власної волі, а мене викинули силоміць.

Я сторчки загасив сигарету в попільничці. Кіт підвів голову, довго позіхнув і знову влігся по-старому.

— Ви вже зібрали речі? — спитала вона.

— Ще ні, зараз буду. Та й збирати особливо не було чого — білизна для переміни і туалетні аксесуари… До речі, й тобі не варто брати з собою такого великого багажу. Бо все, що нам потрібне, можна там