Погоня за вівцею - Харукі Муракамі

Чоловік зітхнув і легко відкашлявся.

— Звичайно, його теорії і світогляд як ідеолога правих не були переконливими. Та це не мало для нього особливого значення. Питання полягало в тому, як на їхній основі можна створити організацію. Так само, як це зробив Гітлер на державному рівні, спираючись на безглузді ідеї «життєвого простору» та «расової вищості». Однак такою дорогою Шеф не пішов. Рушив в обхід — тіньовою дорогою. Не висувався назовні, а правив суспільством з-за лаштунків. З цією метою у тридцять сьомому році і поїхав у Китай… А втім, повернімося до розмови про гематому. Я хочу сказати лише одне: час появи гематоми в мозку Шефа і час його чудесного перевтілення збігаються.

— За вашою теорією, — сказав я, — виходить, що між виникненням гематоми і перевтіленням немає причинно-наслідкового зв’язку, а обидві ці події відбувалися паралельно під впливом загадкового фактора, чи не так?

— Ти справді кмітливий, — сказав чоловік. — Сказав просто і ясно.

— Але як це все пов’язане з вівцею?

Чоловік вийняв другу сигарету, підбив її нігтем з одного кінця і, не прикурюючи, затиснув у губах.

— Розповім по порядку, — відповів він.

Знову запала гнітюча тиша.

— Ми побудували королівство, — сказав чоловік. — Могутнє підпільне королівство. Прибрали до рук усе: політику, фінанси, засоби масової інформації, урядовців, культуру та багато чого іншого, про що ти навіть не маєш уявлення. В наших руках опинилися і наші супротивники. Влада й опозиція — усе під нашим контролем. Більшість із них навіть не підозрює, в чиїх вони руках. Інакше кажучи, створено витончену організацію. Створив її Шеф сам після війни. А це означає, що Шеф сам править у трюмі велетенського корабля, якого називають державою. Досить йому відкрити кінгстони — і корабель почне тонути. Пасажири не встигнуть збагнути, що ж сталося, як опиняться на дні морському…

І чоловік нарешті підніс вогонь до сигарети.

— Однак і такій організації приходить кінець. Зі смертю короля. Король умирає — і королівство розвалюється. Бо його створено і підтримано силами одного генія. Згідно з моєю гіпотезою, створено і підтримано завдяки одному загадковому фактору. Помре Шеф — і всьому настане кінець. Бо наша організація — не бюрократична система, а досконалий механізм на чолі з одним розумом. У цьому полягає її значущість і водночас слабкість. Точніше — полягала. Зі смертю Шефа рано чи пізно організація розпадеться на частини і потоне в морі посередності, немов охоплений вогнем палац Валгала[14]. Ніхто не зможе стати спадкоємцем Шефа. Організацію розділять — і велетенський палац зруйнують, а на його місці набудують багатоквартирних будинків. Світ одноманітності і певності. Світ, в якому немає місця для волі. А втім, може, ти вважаєш, що це правильно — розділити спадщину Шефа. Однак поміркуй: хіба є резон у тому, щоб у Японії стерти з лиця землі гори, морські узбережжя, озера — і віддати всю її територію під одноманітну забудову?

— Не знаю, — відповів я. — Я навіть не певен, чи доречно ставити таке запитання.

— А ти, бачу, з головою, — сказав чоловік і зчепив пальці на коліні. Їхні кінці вибивали повільний ритм. — Ясна річ, розмова про житлові масиви — це лише приклад. Якщо бути точним, то вся організація Шефа складається з двох частин: першої, що рухається вперед, і другої, що рухає вперед. Звісно, є також інші частини, які виконують різні функції, але загалом згадані раніше дві частини становлять кістяк нашої системи. Інші майже не мають жодного значення. Перша частина — Воля, друга — Прибуток. Коли заходить мова про Шефа, то люди всю свою увагу звертають лише на Прибуток. Тож після його смерті вони копошитимуться лише навколо Прибутку, вимагаючи його поділу. І ніхто не захоче Волі. Бо ніхто не розуміє, що це таке… Саме це я мав на увазі, коли говорив про розділення спадщини Шефа. Волю розділити на частини не можливо. Вона на всі сто відсотків успадковується або на всі сто відсотків утрачається.

Чоловікові пальці все ще вибивали повільний ритм. Усе інше залишалося в ньому таким же, як і раніше. Двозначний погляд, холодні зіниці, безвиразне, з правильними рисами обличчя, звернуте до мене під одним і тим же кутом.

— А що таке Воля? — спитав я.

— Концепція управління простором, часом і можливостями.

— Не розумію.

— Звісно, цього ніхто не розуміє. І тільки Шеф відчував це, так би мовити, на інстинктивному рівні. Можна навіть сказати, що він заперечував самопізнання. Саме з такого заперечення вперше почнеться справжня революція. Висловлюючись зрозумілою тобі мовою, ідеться про революцію, внаслідок якої капітал втілиться у праці, а праця — у капіталі.

— Схоже на утопію, хіба ні?…

— Навпаки. Саме пізнання — це утопія, — заперечив чоловік. — Звісно, все те, що ти чуєш зараз від мене, — це лише слова. Хоч би скільки я їх нанизував, пояснити тобі обшир Волі Шефа не зумію. Моє пояснення лише продемонструє мою залежність від Волі Шефа за допомогою залежності від мови. Заперечення пізнання веде до заперечення мови. Коли втрачають зміст такі підвалини західноєвропейського гуманізму, як індивідуальне пізнання та неперервність еволюційного розвитку, непотрібною стає і мова. Буття перестає бути індивідуальним і перетворюється в хаос. Ти вже не самодостатня істота, а частка хаосу. Твій хаос став моїм, а мій — твоїм. Буття — це спілкування і, навпаки, спілкування — це буття.

Мені раптом здалося, ніби в кімнаті страшно похолодніло, а поряд мені приготували теплу постіль. І ніби до ліжка заманювали… Однак, звісно, це був обман органів чуття. Стояв погідний вересневий день, і знадвору долинало безперестанне сюрчання цикад.

— Спроби розширення свідомості, які ви зробили або, точніше, намагалися зробити у другій половині шістдесятих, скінчилися повною невдачею, бо спиралися на індивідуума. Інакше кажучи, якщо не змінювати якості індивідуума, то розширення свідомості призведе лише до