Утрачений рай - Джон Мільтон
Під ними вершники й вогненні коні;
Оглушені, розгромлені когорти —
Видовище жахне. Їм, сторопілим,
За непокору караним, судилось
Уперше іспоконвіків відчути
Біль, блідолиций страх, утечу, срам.
А насупроти воїнство святе
Фалангами кубічними ішло
У наступ – дуже, нездоланне, чисте,
Безгрішне у святому послушенстві,
Невтомне, невразливе для оружжя,
Хоч штовхане навально зусібіч
Ордою Сатани. Настала ніч.
Тінь вкрила поле битви. Галас вмовк.
У пітьмі, в благодатному затишші
Долаючі і долані принишкли.
Війська Архистратига Михаїла
Отаборились, виставивши вкруг
Сторожі з вогнекрилих херувимів.
В одкинутих далеко бунтарів,
У мряці, неугавний Сатана
Між Полководцями провадив раду.
Він, нескоренний, першу грізну днину
Війни судив: «Що ж, друзі! Цю випробу
Оружжя, небезпеки й сили ми
Із честю витримали! Вберегли
Свободу та доводимо, що ми
Достойні більшого: Владарства, Чести
І Слави. Бо як вистояли день,
То чом не Вічність? Зважте: проти нас
Небесний Цар, знать, необхідне кинув!
І помилився. Отже – не всесильний
Чи не всезнаючий, хоч цим хваливсь.
Проте врахуймо: в них буває зброя
Дошкульніша, що завдала нам болю
І ран, не знаних досі. Що ж ті рани?!
Ми вільно їх заживлюємо й твердо
Гартуємося ранами. Вже ясно:
Ми – незнищенні; нас гартує біль;
Од вигоєних ран і шрамів твердне
Міць наша. Тож страшніша їхня зброя,
Зміцнивши нас, послабить ворогів
Або природно з нами їх зрівняє.
Коли у них ще є десь переваги
Приховані, їх виявить наш розум,
Невтомна винахідливість і воля».
Скінчив. Тоді заговорив хоробрий
Нісрок, одзначений в бою слідами
На панцирі й щербатому мечі.
Понурий, ледь підвівся: «Отамане
І Визволителю! Велика радість
Долати Вседержителя, але
Для боротьби у нас нерівна зброя
І невразливі наші вороги.
Таке нам не віщує перемоги.
Одвагу, хай і незрівнянну, ламле
Нестерпна мука, й повисають руки
У найхоробріших. Ні, ми не втіхи
Шукаємо – без неї можна жити.
Та справжнє лихо – то пекучий біль.
І той, хто нас од нього захистить
І зброю винайде, що ворогам
Завдасть не менше болю, буде славен,
Як ти, наш гордий Визволителю».
На те спокійно мовив Сатана:
«Ти радиш нову створити зброю?
Я уже намислив. Глянь: ми стоїмо
На етеричнім пагорбі. Навколо
Розкинувся небесний краєвид:
Буяє зелень, квіти і плоди
Духмяні, що виблискують злотисто.
Таким є поверхове споглядання,
Коли не зважимо, що ся краса,
Буяння й пахощі черпають соки
З коріння, врослого глибоко в ґрунт,
Де темні, пінисті, палючі первні
Нуртують, поки їх торкне проміння
Небесне і вдихне їм творчу силу,
Аби не вибухали, а росли
До світла зеленню. А ми у надрах
Знайдем ті речовини вибухові
Й для них збудуєм порожисто-довгі
З розверзтими горлянками машини,
Їм в горла накладемо вибухівки
І заштовхаємо до дна. А в дні
Машини кожної просвердлим отвір.
Коли до нього піднести вогонь,
Машина рикне громом і метне
Далеко межи лави ворогів
Знаряддя помсти й нищення, що вдрузки
Усе розтрощить на своїм шляху.
Тоді-то наші вороги збагнуть,
Що ми у Громовержця одібрали
Те, що лякало дотепер усіх.
До ранку попрацюємо й здійсним
Задумане. А страх не до лиця нам,
Ще менше – розпач». Сатана замовк,
Й поникла їхня віра спалахнула
У захваті від задуму Вождя,
Доступного, здавалося, усім.
Хоч справді не додумався б ніхто,
Раділи співучасно, як творці.
І ще скажу тобі: в часи прийдешні,
Як ворожнеча порізнить людей,
Тоді лихий хтось, ведений злобою
Диявольською, вигадає знову
Такі машини, аби сіять жах,
Взаємознищення, і кров, і муки.
Військову раду відбули й до діла
Взялися дружно. Міліони рук
Розверзли до глибин небесні надра
І докопались до першооснов
Природних грубих первнів. З-поміж них
Ретельно виокремили й змішали
Крихку селітряну й сірчану рінь;
Крізь жорна і сушарні пропустили
Та добули зернисту чорну масу
Й засипали у засіки. А інші
Розкраяли металоносні жили
(подібні залягають і в Землі),
Черпали з них руду й варили крицю,
З якої вилили громовогненні
Машини і для них руйнівні ядра.
Ще інші подалися на луги
Шукать легкозаймистий очерет
Для запалів. Поки тривала ніч,
В глибокій таємниці спорядили
І приховали найновішу зброю.
Зажеврівся небесний ранок. Встали
Звитяжні Ангели на звук сурми
І вишикувались усеоружно
Сяйні полки. Дозорці й вістові
На горах стежили й за обрій мчали
Вивідувати, де чаїться враг
І звідки ждати нападу. Небавом
Побачили: розгорнуті знамена
Над хмарищем, що чорною стіною
Насовувалося. Тоді дозорець
Найпрудкокриліший наш Зофіїл,
Не долетівши, заволав: «До зброї!
До зброї, воїни, бо Враг вже близько!
Росте чорнюща маса, бачу їхні
Рішучі хмуро-кам’яні обличчя.
Закрийте панцирі адамантові!
Насуньте глибше шоломи! Держіть
Щити напоготові, бо сьогодні
Не дощ, не град, а шквальний ураган
Вогненних стріл обрушиться на вас».
Він остеріг, і ми у чисте поле
З нічних редутів рушили. А Ворог
Тяжезно виступив гігантським кубом,
Ослонюючи з чотирьох боків
І зверху нововинайдену зброю.
Зійшлись віч-на-віч ми й бунтівники
Несхитні. Зразу вийшов наперед
Сам Сатана, й луною громовою
Пронісся клич його: «Війни не буде!
Гей, авангардні армії! Вдвобіч
Ідіть од середини! Хай побачать
Ті, що ненавидять нас: ми – за мир
І радо розкриваємо обійми
Усім, хто не втече; хоча, здається,
Втікатимуть, і Небеса засвідчать
Порив щедроти нашої. А ви,
Що стоїте напоготові, дайте
Гукнуть на повен голос нашим любим,
Як ми їх любим!» Сатана двозначно
З нас насміхався. Розступилось військо,
І нам чудна відкрилась колонада.
