Утрачений рай - Джон Мільтон
Твоє й Архистратига Гавриїла,
І з вами міліонів вірних воїв,
Що кількістю зрівнялись з бунтарями
Безбожними. Печіте їх вогнем,
Вражайте зброєю! Женіть на край
Небес і скиньте відтіля в Тартар!
Нехай вогненний Хаос їх ковтне!»
Коли наказ Всевишній пролунав
З Гори Богопрестольної, кирея
Хмар чорних налетіла й огорнула
Всю Гору; в хмарах стріли блискавиць
Замиготіли грозяно – знак гніву
Господнього, і сурми прогриміли
Тривогу. Вірне Воїнство Небесне
Розшикувалось у квадрат гігантський,
Притихле. Враз згуртована могуть
Знялась угору. І пройняв її
Рокотострунний героїчний марш,
Що надихав на подвиги для Бога
І Сина Божого. В музичний лад
Війська Господні рушили на Північ,
І вже ніщо – ліси, долини, ріки
Чи гори – не одверне їх, нестримних,
Навальних, пружних, бистрих! Порівняй:
Неначе здвиг різноманітних птахів
На поклик Господа летів у Рай,
Щоб ти давав їм імена, – так мчала
Об’єднаних небесних армій сила
Й долала відстані нові й нові,
Стократ розлогіші, ніж ваш Усесвіт,
Аж поки синявий північний обрій
Од краю і до краю спалахнув
Багряно. Ближче – бризнули угору,
Як море гострих вогників, списи
Й червоним приском – шоломи, щити
Й на них зухвалі гасла. То Відступник
Налаштував свої війська до бою,
Аби того ще дня раптовим штурмом
Богопрестольну Гору захопити,
Щоб дух зависливий замісто Бога
Владарював; замість Добра – Гординя.
Одначе буйний намір-недоносок
Спіткнувсь на півдорозі. Ми спочатку
Не вірили: невже небесні духи
Зійдуться битися як вороги —
Брати, єдині в радості й любові,
І славі Господа?! Та прогримів
Клич бойовий, і почуття пригасли.
Ген високо, немов на троні,
В гігантській іскрометній колісниці
Сидів богопротивний Сатана.
Неначе Бог, у почті Серафимів,
У сяєві сліпучому щитів,
Підвівся і, зійшовши з колісниці,
Прокрокував назустріч нам. Ряди
Ворожі й наші лава проти лави
Зійшлись і стали твердо, недоступні,
Розтягнені у безвість. Архивраг
Минув ошкірені ряди бунтарські
Та блиском адамантІв, злота й зброї
Крицевої собою заслонив
Підлеглих. І тоді-то Абдиїл
В архангельській когорті, поривний,
Не стерпівши, заговорив: «О Небо!
Невже пихатій видимості злудній,
Що пнеться до Створителя, судилось
Зухвало величатися? Невже
Безчестя буйне і дурна гординя
Здолають честь і справедливу силу?
То хай же, де долав я ницість мислі,
Бог допоможе подолати й силу,
Назверх неподоланну! В поєдинку
Тупа і груба перемога сили
Поверх звитяги розуму – теж доказ».
З цим Абдиїл з когорти Ієрархів
Попрямував назустріч Сатані.
Той, набрякаючи ще більше люттю,
Ждав, розростаючись. Архангел світлий
Йому безбоязно сказав: «Що, гордий —
Зустрілися?! Сього ти не чекав.
Ти думав: Усевишнього Престол —
Беззахисний, сторожа розбіжиться
Од слів твоїх гучних чи, може, сили?
О, нерозумний! Бог же всемогутній.
Він і з нічого витворити може
Тобі на безголов’я безліч армій,
А ні – і Сам всесильною рукою
Тебе дістане на краю Небес
Чи далі й дотиком єдиним скрутить,
А зборисько твоє жбурне у тьму.
Дивись – ось правда: не усі з тобою.
Ти бачиш, скільки договірних? Їх
Ти знехтував, коли я був один
Дивак в твоєму звихнутому світі,
Один проти громади. Та не сам.
Тепер переконаєшся – запізно —
Що можуть помилятися й мільйони,
Як правота на боці одиниць».
Зневажливо примруживсь Архивраг;
Згори поглянувши на Абдиїла,
Промовив: «Перебіжчику! Ти втік
Од друзів і завдав тяжких образ
Достойним небожителям, що спільно
Утверджуються й будь-чиє всевладдя
Навіки відкидають. А тебе
Моя правиця першого змете
В мить незабарну. Ти сього хотів,
Бо вихопився попереду інших,
Аби схопити крихіточку слави
Моєї. Хвалькуватий перекинчик!
Ще поки не заговорила зброя,
Дослухай те, що, втікши, недочув.
Колись я думав: Небеса й Свобода
Суть нероздільні для небесних духів.
Ба ні! Нудне ледаче славослів’я
Тупих підспівувачів-потакайл
Переклепало у рабів. Тепер
Побачимо на ділі, хто достойний
Небес». На те йому Архангел вірний:
«Облудо, одцуравшийся навіки
Дороги істинної! Неправдиво
Ти нас підспівувачами прозвав.
Ми – вірні Богові й Природі нашій.
Бог і Природа – гідні слугування.
А ти – прислужник глупоти, гордині
І заздрісного бунту – сам свій раб;
І над рабами раб, ти ще посмів
Картати нас! Провалюйся у Пекло,
А я служитиму на Небесах
Створителеві. Од Його законів
Не відступлю. Тебе ж у Пеклі ждуть
Замісто царства – пута. А від мене,
Що нібито утік, прийми привіт».
Сказав – майнула блискавична зброя,
І впав удар на шолом Сатани,
Що той в ту мить ні подумки, ні рухом
Не ухиливсь – не встиг; за тим одскочив
У велетенському стрибку й осів,
Припавши на коліно, та наставив
Свій неосяжний спис. Так на Землі
Стихія вод чи вулканічні сили,
Прорвавшися, переміщають гору
І втискують наполовину в грунт
З гінкими соснами. Лише на мить,
Побачивши підбитого Вождя,
Завмерли Злі й ще більш осатаніли.
А ми в звитяжному передчутті
До бою поривались. Михаїл,
Архистратиг Господній, наказав
Сурмити наступ. Трубний звук потряс
Простори Неба з краю в край. «Осанна!
Всевишньому Осанна!» – вслід лунало.
А вороги з несамовитим риком
Вже ринулись у бій. Виття і лемент,
Ніколи ще не чуті в Небесах,
І навісний хряск, скрегіт, брязкіт зброї
Та гуркіт мусянжових колісниць —
Усе змішалось в ревище нестерпно
Бридке. А зверху вогняним склепінням
З обох боків одні супроти других
Пронизували битву хмари стріл.
Тяжка луна руйнівної війни
Стогнала в Небесах. Якби Земля
Була тоді – і Землю розхитало б.
Не диво: воювали міліони
