Час настав - Костянтин Матвієнко

домой, а вчера мне позвонили и потребовали пере­дать управление моим бизнесом в руки других лю­дей и заплатить большой выкуп. Очень большой. Но дело даже не в этом: кроме денег, они поставили еще одно условие, пока для меня невыполнимое, даже чисто технически. Я обратился к частным детекти­вам. С ментами связываться не рискнул — у меня с их нынешним начальством непростые отношения. Мы взяли распечатку звонков на мобильный Нади и выяснили, что в последнее время вы часто перезва­нивались, а еще ты постоянно пытался дозвониться ей уже после исчезновения...

— Ви вимагали у викрадачів негайної розмови з нею? — перервав блі­дий немов крейда Аскольд.

— В том-то и дело, что они не дали этого сделать! Позвонили лишь раз. Уже больше суток с ними нет никакой связи. В моей машине частный детектив, ко­торый ведет расследование. Ему необходимо задать тебе ряд вопросов. Он настаивает на том, чтобы я не присутствовал при вашем разговоре. Нежелательно также говорить в парке. Если боишься садиться в ма­шину, то назначай встречу там, где тебе удобно. Толь­ко время не терпит.

— Нічого я не боюся. Ходімо.

Вони підійшли до джипа. Аскольдів співрозмовник мовчки забрав з машини мобільні телефони й пішов алеєю. Хлопець сів на заднє сидіння і зачинив дверця­та. Поряд побачив доволі молодого чоловіка з відкри­тим приємним обличчям, у потертій замшевій світло-коричневій куртці.

— Вітаю. Мене можна називати Дмитром. Юрій Андрійович уже розповів вам про наші проблеми. Я додам ще дещо. Вас ми вирахували за сигналом мо­більного. Є обладнання, що дає можливість визначи­ти район місця перебування людини за вихідним сиг­налом її телефону. Вчора зранку ми вже точно іденти­фікували ваші анкетні дані та встановили зовнішнє спостереження, також ми прослуховуємо і ваш мо­більний. Ми схиляємося до того, що ви не причетні до викрадення дівчини, але є кілька підозрілих об­ставин, про які я змушений вас розпитати. По-перше, наш сканер мобільного зв’язку вчора ввечері чітко фіксував ваше місцезнаходження на Подолі, в районі Боричевого узвозу. Потім ми простежили миттєве переміщення сигналу на Печерськ і зафіксували вашу раптову появу там. Як ви це поясните?

— Обмежусь тим, що пораджу купити якіснішу шпигунську техніку, — похмуро відповів хлопець. — Якби не викрадення Надії, я б ще нагадав вам про від­повідальність за незаконний збір інформації приват­ного характеру. До речі, де гарантія, що ви не причет­ні до цього злочину або не переслідуєте якісь інші ці­лі? Юрія Андрійовича, який назвався її батьком, я ба­чу вперше, вас також. Утім, я йому повірив суто інтуї­тивно. Продовжуйте, будь ласка.

Аскольд дуже шкодував, що саме сьогодні з ним немає Лахудрика. Детектив, напевно, не чекав, що така зовсім ще молода людина легко перехопить іні­ціативу в цій непростій розмові. Але спробував узя­ти нахрапом.

— Ми припустили, що ви зустрічаєтеся з дівчи­ною. Але після вашої появи на Печерську прослідку­вали за вашою поїздкою на Русанівку. Звідти ви пої­хали разом із симпатичною молодою жінкою. Це, звісно, ваша особиста справа, але скажіть: у яких то­ді ви стосунках із Надією?

— У товариських. Знайомі нещодавно. Скажіть кра­ще, коли вона зникла? — Аскольд відповідав стрима­но і чітко, не даючи співрозмовникові скоротити пси­хологічну дистанцію між ними. — Можете описати обставини зникнення?

— Зникла дві ночі тому. Машина лишилася на сто­янці біля будинку. Замкнена центральним замком. Камери спостереження стоянки зафіксували, як во­на вийшла з неї. Жодних її речей ані в машині, ані на стоянці не лишилося. І ще одне: здирники, схоже, малопрофесійні, тому випадково прохопилися у те­лефонній розмові, що вже втратили в цій операції одну людину, яка загинула в автокатастрофі. Мов­ляв, ця втрата дає їм моральні підстави не дуже панькатися з дівчиною, якщо буде затримка з вико­нанням усіх їхніх вимог.

— Це вже щось.

Аскольд без подробиць розповів про їхнє з Надією знайомство, спілкування, спільну поїздку до Голосієва, зустріч з ментами, а також про машину, яка їхала за ними і, вилетівши на червоне світло, потрапила у ДТП. Вони не поверталися до цього автомобіля, бо на місці зіткнення миттєво виріс натовп — година пік. Тож допомогти потерпілим було кому.

— Слід перевірити лікарні та знайти тих міліціоне­рів, що нагнали вас із лісу — може, вони щось бачи­ли, — вголос подумав детектив.

— Скажіть, — запитав студент, — а чи повідомили її братові Павлові у Краків про те, що сталося з Надією, і як він поставився до цього?

— Вам і про нього відомо, — констатував співроз­мовник. — Думаєте, що це якісь родинні розбірки, на зразок боротьби за спадщину? Відкрию вам одну таємницю сім’ї Карпенків: там справді має місце конфлікт, але не майновий, а ідейний. Павлові не ці­кавий бізнес, і він навчається й працює у Польщі всупереч батьковій волі. З сестрою в нього якнай­кращі стосунки, і батьки виключають можливість його участі у викраденні.

— Тоді його, напевне, слід охороняти, — припустив хлопець.

— Це вже робиться, а вам слід потурбуватися про себе. Аскольде, вчора, принаймні після вечірки, і за вами велося доволі професійне стеження. На жаль, ми засвітилися — мало досвідчених професійних кадрів, і злякали тих нишпорок. Сьогодні ж їх не бу­ло. Ми наразі втратили можливість з’ясувати, хто вони і що їм потрібно від вас. На бандитів нібито не схожі, але в будь-якому разі будьте обережні. Ваш телефон дозвольте лишити на прослуховуванні: рап­том Надійці вдасться подзвонити комусь із родичів або знайомих, чи на вас вийдуть викрадачі. Стежен­ня за вами знімаємо — обмаль людей. Ось номер мого телефону. — Дмитро простягнув дивну візитівку, де було надруковано лише сім цифр. — Дзвоніть у будь-який час.

Аскольд уже відчинив дверцята, аби залишити джип та детектив раптом поставив ще одне за­питання:

— Скажіть, будь ласка, а з яким таким добродієм Апостолом ви час від часу говорите телефоном?

— Це один розумний літній чоловік. Бувайте.

***

Владімір Тараторкін увійшов до затишного рес­торану з правильною назвою «Вареник № 1». Доб­ре знайома офіціантка Оксана одразу провела його за улюблений столик і принесла глечик зі смачним узваром. Тімафєй з Алєксандром запізнювалися. Тараторкін уже вирішив замовити і на самоті з’їсти улюблені вареники з яйцем і цибулею, коли до за­кладу, мало не перечепившись через загороду із симпатичним чорним в’єтнамським поросятком, заскочили молоді цекісти. Вмостившись на стіль­цях, вони навперейми, але чітко розповіли про по­бачене і почуте на сьогоднішній прес-конференції професора Довжика. З їхніх слів можна було припустити, що цей учений міг знати про наявну в Пе­черах просторово-часову