Російські казки - Автор невідомий - Народні казки

Довго йшов він не пивши, не ївши. Трапилась йому назустріч заморська птаха з малими дітками. Іван-царевич каже:

— З’їм-но одне пташеня.

— Не їж, Іване-царевичу! — просить заморська птаха. — Настане час, і я стану тобі у пригоді.

Пішов він далі; бачить у лісі вулик бджіл.

— Візьму-но я, — каже, — трохи меду.

Бджолина матка відгукується:

— Не чіпай мого меду, Іване-царевичу! Настане час, і я стану тобі у пригоді.

Він не взяв і пішов далі. Трапилася йому назустріч левиця з левеням.

— З’їм-но я хоч це левеня; їсти так хочеться, що аж нудить!

— Не чіпай, Іване-царевичу, — просить левиця. — Настане час, і я тобі стану в пригоді.

— Добре, хай буде по-твоєму!

Поплентався голодний, ішов-ішов — стоїть хата баби-яги, довкола хати дванадцять паль, на одинадцяти палях по людській голові, тільки одна вільна.

— Здрастуй, бабусю!

— Здрастуй, Іване-царевичу! Чого прийшов — по своїй добрій волі чи треба чого?

— Прийшов заслужити в тебе богатирського коня.

— Воля твоя, царевичу! У мене ж не рік служити, а всього три дні; якщо збережеш моїх кобил — дам тобі богатирського коня, а якщо ні, то не гнівайся — стирчати твоїй голові на останній палі.

Іван-царевич погодився; баба-яга його нагодувала-напоїла і веліла до роботи братися.

Тільки-но вигнав він кобил у поле, кобили задерли хвости й усі нарізно розбіглися по лугах; не встиг царевич оком змигнути, як вони зовсім пропали. Тут він заплакав-зажурився, сів на камінь і заснув.

Сонечко вже сідає, прилетіла заморська птаха і будить його:

— Вставай, Іване-царевичу! Кобили вже вдома.

Царевич встав, повернувся додому; а баба-яга кричить-верещить на своїх кобил:

— Навіщо ви додому повернулись?

— Як же нам було не повернутись? Налетіли птахи з усього світу, ледве нам очі не повикльовували.

— Ну, ви завтра по лугах не бігайте, а заховайтеся у дрімучих лісах.

Переспав ніч Іван-царевич; уранці баба-яга йому каже:

— Дивись, царевичу, якщо не вгледиш кобил, якщо хоч одну загубиш — буде твоя буйна голівонька на палі!

Погнав він кобил у поле; вони враз задерли хвости і розбіглися по дрімучих лісах. Знову сів царевич на камені, плакав, плакав та й заснув. Сонечко сіло за ліс; прибігла левиця:

— Вставай, Іване-царевичу! Кобили вже зібрані.

Іван-царевич встав і пішов додому; баба-яга ще більше кричить-верещить на своїх кобил:

— Навіщо додому повернулись?

— Як же нам було не вертатись? Набігли люті звірі з усього світу, ледве нас не роздерли.

— Ну, ви завтра біжіть у синє море.

Знову переспав ніч Іван-царевич, уранці посилає його баба-яга кобил пасти:

— Якщо не вгледиш — буде твоя буйна голівонька на палі.

Він погнав кобил у поле; вони враз задерли хвости, зникли з-перед очей і забігли в синє море; стоять у воді по шию. Іван-царевич сів на камінь, заплакав та й заснув. Сонечко за ліс сіло, прилетіла бджілка й каже:

— Прокидайся, царевичу! Кобили всі зібрані. Запам’ятай: як повернешся додому, не навертайся на очі бабі-язі, піди у стайню і сховайся за яслами. Там є паршиве лоша — у гною валяється. Ти візьми його і глупої ночі йди з ним додому.

Іван-царевич встав, прокрався до стайні і вклався за яслами; баба-яга кричить-верещить на своїх кобил:

— Навіщо повернулись?

— Як же нам було не повернутись? Налетіло бджіл видимо-невидимо з усього світу і ну нас з усіх боків жалити до крові!

Опівночі, коли баба-яга заснула, Іван-царевич осідлав паршиве лоша, сів і поскакав до вогняної річки. Доїхав до тієї річки, махнув тричі хустиною праворуч — і раптом, де не взявсь, повис через річку високий, гарний міст. Царевич переїхав по мосту і махнув хустиною ліворуч тільки двічі — лишився через річку міст тоненький-тоненький!

Уранці прокинулась баба-яга: паршиве лоша ніби корова язиком злизала! Кинулась навздогін; щодуху на залізній ступі скаче, товкачем поганяє, мітлою слід замітає. Прискакала до вогняної річки, поглянула й думає: «Гарний міст!». Поїхала по мосту, тільки-но дісталася середини — міст проламався і баба-яга шубовсть у річку; тут її лиха смерть і забрала!

Іван-царевич відгодував лоша в зелених лугах. Стало воно чудовим конем.

Приїжджає царевич до Мар’ї Морівни; вона вибігла, кинулась йому на шию:

— Як тебе Бог воскресив?

— Так і так, — каже. — Їдьмо зі мною.

— Боюсь, Іване-царевичу! Якщо Кощій наздожене, бути тобі знову порубаним.

— Ні, не дожене! Тепер у мене славний богатирський кінь, як птаха летить.

Сіли вони на коня і поїхали.

Кощій Безсмертний додому повертається, під ним кінь спотикається.

— Чого ти, голодна шкапо, спотикаєшся? Чи чуєш яку лиху пригоду?

— Іван-царевич приїздив, Мар’ю Морівну забрав.

— А чи можна їх наздогнати?

— Бог його знає! Тепер у Івана-царевича кінь богатирський, кращий за мене.

— Ні, не втерплю, — каже Кощій Безсмертний, — поїду навздогін.

Скоро чи ні — наздогнав він Івана-царевича, зіскочив на землю і хотів було сікти його гострою шаблею — тієї миті кінь Івана-царевича вдарив з усього розмаху копитом Кощія Безсмертного і розбив йому голову, а царевич добив його палицею. Після цього наклав царевич гору дров, розпалив вогнище, спалив Кощія Безсмертного на багатті, а попіл розвіяло вітром.

Мар’я Морівна сіла на Кощієвого коня, а Іван-царевич на свого, і поїхали вони в гості спочатку до ворона, потім до орла, а там і до сокола. І всюди зустрічали їх з радістю:

— Ой, Іване-царевичу, а ми вже й не сподівалися тебе побачити. Ну, та недарма вже ти потрудився: такої красуні як Мар’я Морівна в усьому світі пошукати —