Російські казки - Автор невідомий - Народні казки

Іван-царевич лишив у сокола свою срібну ложку і вирушив у дорогу.

Ішов він день, ішов другий, на світанку третього дня бачить палац іще кращий за перший, біля палацу дуб стоїть, на дубі орел сидить. Злетів орел з дерева, вдарився об землю, перекинувся добрим молодцем і закричав:

— Вставай, Ольго-царівно! Любий наш братик іде.

Ольга-царівна тут же вибігла назустріч, стала його цілувати-обнімати, про здоров’я розпитувати, про своє життя-буття розказувати. Іван-царевич погостював у них три дні й каже:

— Довше гостювати мені ніколи; я йду шукати дружину мою, Мар’ю Морівну, прекрасну королівну.

Відповів орел:

— Важко тобі буде розшукати її; лиши в нас свою срібну виделку: будемо на неї дивитися, тебе згадувати.

Він лишив срібну виделку і пішов у дорогу.

День ішов, другий ішов, на світанку третього бачить палац ліпший за перші два, біля палацу дуб стоїть, на дубі ворон сидить. Злетів ворон з дуба, вдарився об землю, перекинувся добрим молодцем і закричав:

— Ганно-царівно! Швидше виходь, наш братик іде.

Вибігла Ганна-царівна, зустріла його радісно, стала цілувати-обнімати, про здоров’я розпитувати, про своє життя-буття розказувати. Іван-царевич погостював у них три дні й каже:

— Прощавайте! Піду дружину шукати — Мар’ю Морівну, прекрасну королівну.

Відповідає ворон:

— Важко тобі буде розшукати її; залиш у нас свою срібну табакерку: будемо на неї дивитися, тебе згадувати.

Царевич віддав йому срібну табакерку, попрощався і пішов у дорогу.

День ішов, другий ішов, а на третій дістався до Мар’ї Морівни. Побачила вона свого милого, кинулась йому на шию, залилася слізьми і промовила:

— Ой, Іване-царевичу! Чого ти мене не послухався — зазирнув у комору й випустив Кощія Безсмертного?

— Пробач, Мар’є Морівно! Не згадуй минулого, краще їдьмо зі мною, поки не видно Кощія Безсмертного; може, не дожене!

Зібрались і поїхали. А Кощій на полюванні був; увечері додому повертається, під ним добрий кінь спотикається.

— Чого ти, голодна шкапо, спотикаєшся? Чи чуєш яку лиху пригоду?

Відповідає кінь:

— Іван-царевич приходив, Мар’ю Морівну забрав.

— А чи можна їх догнати?

— Можна пшениці насіяти, дочекатися, поки вона виросте, зжати її, змолотити, на борошно змолоти, п’ять печей хліба напекти, той хліб поїсти і тоді навздогін їхати — і то встигнемо!

Кощій поскакав, догнав Івана-царевича:

— Ну, — каже, — на перший раз пробачаю за твою доброту, що водою мене напоїв. І на другий раз пробачу, а на третій стережися — на шматки порубаю!

Відняв у нього Мар’ю Морівну і повіз; а Іван-царевич сів на камінь і заплакав.

Поплакав-поплакав і знов повернувся назад по Мар’ю Морівну; Кощія Безсмертного вдома не було.

— Їдьмо, Мар’є Морівно!

— Ой, Іване-царевичу! Він нас дожене.

— Хай дожене, ми хоча б часинку побудемо разом.

Зібрались і поїхали.

Кощій Безсмертний додому повертається, під ним добрий кінь спотикається.

— Чого, голодна шкапо, спотикаєшся? Чи чуєш яку лиху пригоду?

— Іван-царевич приходив, Мар’ю Морівну з собою забрав.

— А чи можна їх наздогнати?

— Можна ячменю насіяти, почекати, поки він виросте, зжати-змолотити, пива наварити, доп’яну напитися, донехочу виспатися і тоді навздогін вирушати — і то встигнемо!

Кощій поскакав, догнав Івана-царевича:

— Я ж тобі казав, що не бачити тобі Мар’ї Морівни, як вух своїх!

Відняв її і повіз до себе.

Лишився Іван-царевич сам, поплакав-поплакав і знову повернувся по Мар’ю Морівну, тоді Кощія вдома не було.

— Їдьмо, Мар’є Морівно!

— Ой, Іване-царевичу! Він же ж дожене, тебе на шматки порубає.

— Хай порубає! Я без тебе жити не можу.

Зібрались і поїхали.

Кощій Безсмертний додому повертається, під ним добрий кінь спотикається.

— Чого ти спотикаєшся! Чи чуєш яку лиху пригоду?

— Іван-царевич приходив, Мар’ю Морівну з собою забрав.

Кощій поскакав, наздогнав Івана-царевича, порубав його на дрібні шматочки і склав у засмолену діжку; скріпив ту діжку залізними обручами і кинув у синє море, а Мар’ю Морівну до себе повіз.

У ту мить у зятів Івана-царевича срібло почорніло.

— Ой, — кажуть вони, — певно, біда сталася!

Орел кинувся у синє море, схопив і витяг діжку на берег, сокіл полетів по живу воду, а ворон — по-мертву. Злетілися всі троє в одному місці, роз били діжку, витягли шматки Івана-царевича, перемили і склали як треба. Ворон покропив мертвою водою — тіло зрослося, з’єдналося; сокіл покропив живою водою — Іван-царевич здригнувся, встав і каже:

— Ой, як я довго спав!

— Ще довше проспав би, якби не ми! — відповіли зяті. — Ходімо тепер до нас у гості.

— Ні, браття! Я піду шукати Мар’ю Морівну.

Приходить до неї і просить:

— Дізнайся в Кощія Безсмертного, де він дістав собі такого доброго коня.

От Мар’я Морівна вибрала слушну мить і стала в Кощія допитуватись. Кощій сказав:

— За тридев’ять земель, у тридесятому царстві, за вогняною річкою живе баба-яга; у неї є така кобила, на якій вона щодня навколо світу облітає. Багато в неї й інших гарних кобил; я в неї три дні пастухом був, жодної кобили не проґавив, за те баба-яга дала мені одне лоша.

— Як же ти через вогняну річку переправився?

— У мене є така хустина — як махну праворуч тричі, з’явиться високий-високий міст, і вогонь його не дістане!

Мар’я Морівна вислухала, переказала все Івану-царевичу, і хустину викрала та йому віддала.

Іван-царевич переправився через вогняну річку і