Галицько-Волинське князівство - Іван Петрович Крип'якевич
На сході Галицько–Волинське князівство межувало з Турово–Пінською землею та Київським князівством. Кордон проходив через Прип’ять, Стир, по правій стороні р. Горині. Крайніми містами Волині на сході були згадуваний вже Кам’янець (Камінь–Каширський), Чорторийськ над Стиром[2] та над Горинню або близько неї, Пересопниця, Дорогобуж, Мильськ, Острог, Ізяславль, Гнойниця і Тихомль [Іпат., с. 180, 285, 313, 428, 485 та ін.]. На смугу над Горинню, так звану Пргорину волость [Іпат., с. 172, 335.], заявляли претензії київські князі й іноді захоплювали її, але з кінця XII ст. ця волость вже стійко належала до Волині.
Далі межа переходила на верхів’я Случі та Богу (Південного Бугу), спрямовуючись на Ушицю і Прут[3]. Але тут населення було рідке і точно лінію розмежування визначити важко[4].
В 1130–1140 рр. Іван Ростиславич, з галицьких князів, оволодів територією Нижнього Дунаю і створив Берладське князівство [Іпат., с. 234, 237, 239, 335, 342, 355.]. На основі звернення «Слова о полку Ігоревім» до Ярослава Осмомисла, що «зачинив Дунаєві ворота, рядить суди до Дунаю», можна вважати правдоподібним погляд, що територія між Прутом і Карпатами деякий час належала до Галицького князівства. Список «градів всіх руських далеких і близьких» з кінця XIV ст. зараховує до руських міста в Молдавії та на Нижньому Дунаю [Воскрес., с. 240–241.].
Галицько–Волинське князівство виникло в результаті об’єднання Галицького князівства з Волинським, яке здійснив Роман Мстиславич 1199 р. Кордон між Галичиною і Волинню залишав по галицькій стороні міста Любачів, Львів, Голі Гори, Пліснеськ [5], а по волинській — Белз, Бужськ, Крем’янець, Збараж, Тихомль[6]. В такому приблизно вигляді він зберігся також у XV–XVIII ст. як межа Белзького і Волинського воєводств з Руським.
Територія як Волині, так і Галичини розподілялася на окремі землі, або князівства. Волинь до середини XII ст. утворювала одне Володимирське князівство. Пізніше, внаслідок князівських міжусобиць і спадкових поділів володінь почали виникати менші волості, які з часом перетворилися у князівства. Так, 1084 р. Давид Ігорович одержав місто Дорогобуж, згодом там виникло окреме Дорогобузьке князівство. Короткий час існувало Бужське князівство [Іпат., с. 361.]. В 1150–х рр. князі Мстислав і Ярослав Ізяславичі поділилися землями так, що перший отримав Володимир, другий — Луцьк [Іпат., с. 361, 381–382.]: так виникли два князівства — Володимирське і Луцьке. В 1170–х рр. обидва князівства розпалися на менші частини: Володимирське — на Володимирське, Белзьке і Червенське[7], Луцьке — на Луцьке, Дорогобузьке і Пересопницьке князівства[8]. Деякий час існувало також Шумське князівство [Воскрес., с. 132.].
В період князювання Данила Романовича виникло місто Холм, тоді ж частина Забужжя, на північ від Червна, стала окремою землею — Холмською[9].
Берестейська земля увійшла до складу Волині в середині XII ст. [Воскрес., с. 365, 482.]. З неї, як окрема волость, виділився Дорогичин [Воскрес., с. 599.].
Підкарпаття наприкінці XI ст. та у першій половині XII ст. поділялося на чотири князівства із столицями в Перемишлі, Звенигороді, Теребовлі та Галичі. Кожне з них мало свого князя, іноді два князівства з’єднувалися в руках одного князя[10]. В 1141–1144 рр. Володимирко Володарович з’єднав названі князівства в одне — Галицьке з столицею у Галичі[11].
Об’єднаною Галичина залишалася і за його наступників, аж до смерті Романа Мстиславича (1205)[12].
Після смерті Романа, в період феодальних воєн, єдність Галицького князівства була порушена і знову виникли окремі князівства. Так, сини Ігоря Святославича, оволодівши Галичиною (1206–1211), поділили її на чотири частини з давніми столицями у Галичі, Звенигороді, Перемишлі і Теребовлі [Іпат., с. 481, 483.]. Внаслідок договору у Спиші 1214 р. Перемишльське князівство було відокремлене від Галицького [Іпат., c 489, 499, 517, 525.]. І тільки в подальшому, після упертої боротьби, Данило Романович знову з’єднав Підкарпаття в одне державне ціле.
Перемишльська земля виступає як окреме князівство[13]. Про Звенигородське і Теребовльське князівства таких звісток немає.
В 1220–х рр. для позначення території над середнім Дністром з’явилася назва «Пониззя» (пізніше Поділля) [Іпат., с. 501, 502, 506, 525.].
Про густоту заселення краю в той період не збереглося ніяких точних даних. Князі проводили деколи переписи населення. Так, після нападу татар 1286–1287 рр. Лев Данилович «полічив, скільки людей загинуло в його землі; скільки їх спіймано, побито або скільки за божею волею померло — півтринадцяти тисячі» [Іпат., с. 589.]. Але матеріали таких переписів не збереглися. Найраніший список міст Волині і Галичини вміщено у Воскресенському літописі другої половини XIV ст. [Воскрес., с. 240–241.], але він далеко неповний.
Про загальну кількість поселень є тільки випадкові згадки, наприклад, що угорський король 1150 р. «взяв багато сіл біля Перемишля» або що польський князь Лешко в 1282 р. поблизу Щекарова захопив десять сіл [Іпат., с. 282, 585.]. На відстані не більш як 15 км від Володимира літопис XIII ст. згадує ряд сіл: Устилуг, П’ятидні, Хвалимичі, Житань, Бужковичі [Іпат., с. 283, 334, 538, 562, 569, 588.].
Літописець так описує заснування Холма: «розвинулося життя і наповнилися двори навколо міста, поле і село» [Іпат., с. 558.].
В грамотах 1350–1370 рр. згадується цілий ряд сіл, які існували вже раніше: Боратин, Добковичі, Розбір у Ярославщині, у Перемишльській волості — Бибел, Бушковички, Болестрашичі, Гдешичі, Риботичі, Пнеколт, Стібно, Хлопчичі, Ковбаєвичі [АГЗ, т. 5, № 5; т. 8, № 9; Розов, № 2, 5, 6, 13; КДМ, т. 1, № 252; т. 3, № 715, 737.]; у Львівщині — Винники, Дмитрє, Маличковичі, Сулимів [АГЗ, т. 2, № 1; Розов, № 7, 8; КДМ, т. 3, № 739.], у Жидачівщині — Задеревач, Дроговичі, Дуліби, Городище [КДМ, т. 3, № 844; АГЗ, т. 5, № 15.]; в Галицькій волості — Новиця, Уторопи, Стріличі, Вербіж, Микитинці [КДМ, т. 3, № 797; АГЗ, т. 5, № 10.]. Це лише вибірковий список, який можна поширити.
Аналіз топографічних назв поселень Волині і Галичини показує, що ряд сіл, про початки яких не маємо історичних відомостей, певно існував в часи Галицько–Волинського князівства. На старе походження вказують назви поселень, утворені від двочленних слов’янських антропоніміє, як Добромишль, Страхослав, Хотилюб, Дрогомишль, Будомир, Добромиль, Борислав, Доброгостів, Радомишль, Станимир, Хотимир, Татиборовичі, Добромиричі; назви від найменувань стародавніх племен: Дуліби, Деревляни, Кривичі, Куряни, Ятвяги, Пруси, Варяж, Торки, Болохівці (Болехівці), назви, що відбивають лексику виробничого і соціального побуту: Отроч, Кривотули, Скоморохи, Городниця та ін.
Отже, на основі історичних документів та топографічних назв можна припустити, що третина або більше й сьогодні існуючих поселень виникла не пізніше доби Галицько–Волинського князівства.
До половини
