Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Четвертого дня Казан і Сіра Вовчиця наважилися вийти з-під вітролому. Вітер стих. Не йшов більше й сніг. Увесь світ лежав, закутаний сніговою ковдрою. Було нестерпно холодно.
Віспа покосила чимало людей. Для лісових жителів настали тяжкі часи без’їжжя та смерті.
Роздiл XIII
Голодними стежками
Казан і Сіра Вовчиця були сто сорок годин без їжі. Сіра Вовчиця все більше підупадала на силі, а Казан узагалі був за крок до голодної смерті. За шість днів і шість ночей посту в них гостро окреслилися ребра і глибоко позападали боки. Червоні Казанові очі стали не очима — щілинками, коли він вибрався з-під вітролому й споглянув на світло. Цього разу Сіра Вовчиця вийшла разом із ним на стужавілий сніг. З нетерпінням і надією почали вони полювати в лютий мороз. Вони обійшли край вітролому, де колись завжди водилися зайці. Та тепер там не було ні їхніх слідів, ні запахів. Казан і Сіра Вовчиця ще довго ходили колами по болоті й знайшли лише полярну сову, що примостилася на гілляці смереки. Вони дійшли до випаленої місцини, повернули там назад і попрямували в інший бік від болота, до гірського хребта. Піднявшись на верхівку кряжу, вони оглянули навколишню пустельну місцевість, та не знайшли жодної ознаки життя. Безперестання Сіра Вовчиця нюшила повітря, але ніяких знаків Казанові не давала. Казан уже стомився й сидів віддихуючись. На зворотному шляху він намагався перестрибнути через якусь перепону, та не зумів і, спіткнувшись об неї, упав. Ще голоднішими й слабшими повернулися вони до свого лігва. А далі настала безхмарна яснозоряна ніч. Вони знову вийшли полювати на болото, що було поглинуте нічним безрухом. Трохи згодом вони помітили там лисицю, та інстинкт підказував їм: її переслідувати марно.
І тоді Казанові зароїлася в голові задавнена думка про хижку. Для нього людська хижка означала завжди дві речі: тепло і їжу. А далеко за гірським хребтом була та хижка, де вони із Сірою Вовчицею квилили, відчувши запах смерті. Тепер він, щоправда, геть не думав ні про людину, ні про ту потаємну силу, на яку завжди вив. Він думав тільки про хижку як про місце, де можна було знайти їжу. Казан попрямував просто на гірський хребет, перетнув його, перейшов через вигорілу місцевість, досягнувши краю іншого болота. Увесь цей шлях Сіра Вовчиця йшла зі своєю парою. Тепер пес не дуже й шукав здобич. Він простував, низько схиливши голову й волочачи по землі пухнастого хвоста. Пес був заглиблений у думки про людську хижку. На неї було його останнє сподівання. А от Сіра Вовчиця повсякчас насторожено принюхувалась, щораз піднімаючи голову, тільки-но Казан зупинявся, щоб відхекатись. Нарешті, от він — той самий запах! Казан рушив далі, але зупинився, коли-но виявив, що Сіра Вовчиця за ним не йде. Зібравши докупи всю силу, що ще лишалась у його змученому голодом тілі, він поглянув на свою пару й напружено завмер. Вона стояла на рівних ногах, повернувшись у східному напрямку, тягнула на запах худющу сіру морду й дрижала всім тілом.
Раптом вони почули якийсь звук. Казан зі скавчанням кинувся в його напрямку. Сіра Вовчиця за ним. Запах ще більше лоскотав її ніздрі, а незабаром відчув його й Казан. Це не був запах зайця чи куріпки. Це була якась велика дичина. Підходили вони обережно, тримаючись проти вітру. Смеречина на болоті ставала все густішою, і от за сто ярдів попереду них почувся стукіт рогів — це схопились у бійці забіяки. За десять секунд вони перелізли через сніговий замет, тоді Казан зупинився й упав долічерева. Сіра Вовчиця присіла поруч, її сліпі очі були звернені на те, що вона могла внюхати, але не могла бачити.
За п’ятдесят ярдів від них у густій смеречині знайшло собі прихисток стадо лосів. Метрів за сто навколо себе сохаті пообгризали всі дерева так високо, як тільки могли дістати. Сніг у цьому місці був перетоптаний копитами. Усього там перебувало шість тварин: три лосихи, однорічне теля й двоє самців, що оце саме й зійшлись у двобої. Просто перед вітровоєм молодий чотирилітній лось, що мав невеликі щільні роги, привів трьох самиць і теля-однолітка до цієї захищеної густими смереками місцини. До минулої ночі він був господарем стада. І от уночі в його володіння вдерся старий лось. Загарбник був учетверо старший і вдвічі важчий за господаря. Про його поважний вік свідчили величезні плескаті, наче долоня, роги, ґулясті й несиметричні. Загартований у сотні боїв, воїн ні на мить не завагався стати до бою з молодим, щоб відняти в нього дім і сім’ю. Від ранку вони билися вже третій раз. Перетоптаний сніг став червоним від крові. Саме її запах і дістався ніздрів Казана й Сірої Вовчиці. Пес понюхав пожадливо. Сіра Вовчиця облизувала губи, видаючи дивні звуки.
На якусь мить два бійці відійшли на кілька ярдів один від одного, стоячи з опущеними головами. Старий лось ще не переміг. Його супротивник уособлював молодість і витривалість. Перевагами старшого були більша вага і зріла майстерність. Його голова й роги були як таран. Але цей здоровань мав і одну ваду — свій вік. Він важко дихав, широко роздуваючи ніздрі. Ніби за невидимим сигналом, тварини знову зчепилися рогами. Стукіт їхніх рогів можна було почути за півмилі. Під натиском тисячі двохсот фунтів плоті й костей молодший лось подався назад і впав на задні лапи. От тут і проявила себе молодість. У змиг ока він устав і знову зчепився зі своїм супротивником, як робив це вже двадцять разів, і кожна нова атака була все рішучішою. І тепер, наче розуміючи, що настали останні хвилини бою, супротивник намагався викрутити шию старому лосеві з таким заповзяттям, як ніколи раніше у своєму житті. Казан і Сіра Вовчиця почули тріск, наче хруснула суха гілка під чиїмись ногами. Це був самісінький кінець зими, час, коли копитові тварини, насамперед старі сохаті, починали скидати роги. Ця обставина й забезпечила перемогу молодому лосеві на закривавленому бойовищі за кілька ярдів від Сірої Вовчиці й Казана. Один із величезних рогів старого самця з хрускотом зламався, і вже за мить молодший супротивник своїм гострим рогом-кинджалом на чотири цалі проштрикнув суперникові шкуру під лопаткою передньої лапи. Усі сподівання перемогти, уся відвага враз покинули старого воїна. Він почав відступати крок за кроком, а молодший усе штрикав і штрикав його рогами в шию та плечі.
