Українська усна народна творчість - Мар'яна Б. Лановик

оцінки зображуваних подій, відтворення народної мови, національного колориту, підкреслення народної мудрості. Так, поети-байкарі часто використовували народні афористичні вислови як силу (мораль) байок; Л. Боровиковський навіть створив жанрові різновиди міні-байки — байка-приказка та байка-прибаютка.

Художньо ефективним є використання паремій для назв художніх творів. Наприклад, А. Свидницький виносить прислів'я у заголовки оповідань «Хоч з моста та в воду», «Проти сили не попреш, з чим родився, з тим і вмреш»; П. Мирний — оповідання «Лихий попутав», роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», О. Кониський — у заголовок роману «Не даруй золотом, та не бий молотом». Народні паремії стали назвами великої кількості п'єс: М. Кропивницького «Пошився в дурні», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дай серцю волю, заведе в неволю»; М. Старицького «За двома зайцями», «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка»; І. Карпенка-Карого «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» та ін.

Літературне опрацювання приказок здійснили Г. Квітка-Основ'яненко в оповіданнях «Пархімове снідання», «Добре роби, добре буде», «Салдацький патрет»; С. Руданський у співомовці «Свиня свинею». Найбільше прикладів малих народних жанрів — у творі І. Нечуя-Левицького «Баба Параска та баба Палажка».

Нема, напевне, жодного письменника, хто б не використовував у своїх творах народних приказок. Однак найбільше зв'язок усного жанру з художньою літературою виявився у творчості Т. Шевченка. У його творах безліч народних висловів, порівнянь, фразеологізмів. У свою чергу велика кількість його авторських афоризмів і думок проникла в усну словесність і побутує в народі.

Тяжко важко в світі жити сироті без роду.

Єсть на світі воля, а хто її знає? Єсть на світі доля, а хто її має?

Було колись в Україні ревіли гармати, було колись — запорожці вміли панувати.

Все йде, все минає — і краю немає.

У всякого своя доля і свій шлях широкий.

Не вмирає душа наша, не вмирає воля.

Борітеся — поборете, вам Бог помагає.

Од молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить.

Ви любите на братові шкуру, а не душу.

Якби ви вчились, так, як треба, то й мудрість би була своя.

Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь.

Хто матір забуває, того Бог карає.

З матері полатану сорочку знімати.

Орють лихо, лихом засівають.

До сьогодні продовжується взаємозв'язок фольклору і літератури в цьому жанрі. Так, загального значення набули вислови «Коні не винні» (за твором М. Коцюбинського), «Конотопська відьма» (за повістю Квітки-Основ'яненка) та ін.

Збирання та дослідження прислів'їв та приказок

Перші збірники прислів'їв та приказок, що дійшли до нашого часу, з'явилися в другій половині 17 ст., хоча в науці існує думка, що їм передували інші збірники малих жанрів, що не збереглися. Одним із тогочасних збирачів прислів'їв був відомий український поет другої половини 17 ст. Климентій Зиновіїв. Він зібрав понад півтори тисячі прислів'їв, які уклав у рукописний збірник «Приповісті посполиті» і використовував їх у своїх віршах. Вперше добірку прислів'їв надрукував О. Павловський у своїй «Грамматике малороссийского наречия» (1818), де вони служили матеріалом для вивчення української мови. Узагальнюючого плану була книга Д.М. Княжевича «Полное собрание русских пословиц и поговорок...» (СПб., 1822), у якій опубліковано 5365 зразків. Прислів'я, зібрані І. Котляревським, уві йшли до збірки «Русские в своих пословицах» І. Снєгирьова, виданій в Москві у чотирьох книгах (1831—1834) та у його доповнених виданнях «Русские народные пословицы и притчи» (Москва, 1848, 9625 текстів) та «Новый сборник русских пословиц и притчей» (Москва, 1857).

Серед українських збирачів першими можна вважати також Г. Сковороду, П. Гулака-Артемовського, П. Білецького-Носенка, Г. Квітку-Основ'яненка, Л. Боровиковського, А. Метлинського, В. Забілу, М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича. Добірку прислів'їв надрукував Т. Шевченко в «Букваре южнорусском» (СПб., 1861), інші добірки прислів'їв були підготовлені О. Бодянським, М. Максимовичем, І. Срезневським, М. Костомаровим та ін. Першою окремою збіркою українських прислів'їв було здійснене з допомогою Г. Квітки-Основ'яненка видання В. Смирницького «Малороссийские пословицы и поговорки, собранные В.Н.С.» (Харків, 1834), де вміщено 607 творів. На Західній Україні першим виданням був збірник Г. Ількевича «Галицькі народні приповідки», що вийшов у Відні в 1841 p., куди увійшло 2715 зразків. У цьому ж році Л. Боровиковський опублікував добірку прислів'їв в альманасі Є. Гребінки «Ластівка», а Я. Головацький — в альманасі «Венок русинам на обжинки» (Відень, 1847, Т. 2) подав розділ «Приказочки». М. Закревський у другій книзі свого збірника «Старосветский бандуриста» «Малороссийские пословицы, поговорки и загадки и галицкие приповедки» подав близько 4000 прислів'їв, а в 1854 М. Номис (М. Симонов) видав збірку «Українські приказки, прислів'я і таке інше», що стала помітним явищем не лише в українській, а й у слов'янській фольклористиці. Чимало прислів'їв надруковано у збірках І. Манжури «Приказки, прислів'я і таке інше» (Харків, 1890), М. Костомарова «Нова збірка малоруських приказок, прислів'їв, примовок, загадок і замовлянь» (Одеса, 1890), Б. Грінченка, В. Гнатюка та ін. У шести книгах «Етнографічного збірника» (1901—1910) І. Франко опублікував понад 31000 прислів'їв. Це було найбільше досягнення фольклористичної науки у цьому жанрі.

Дослідження паремій розпочалося тільки в останній чверті 19 ст. Цікавим є виступ П. Чубинського, виголошений в 1873 р. на засіданні Південно-Західного відділу Російського географічного товариства «Поняття та уявлення південноруського народу про світила, висловлені в прислів'ях та приказках». Велике значення мають теоретичні розробки О. Потебні «Из лекций по теории словесности. Басня. Пословица. Поговорка.» (Харків, 1914) та М. Сумцова «Опыт исторического изучения малорусских пословиц» (Харків, 1896). У кінці 19 ст. з'явилося пареміологічне дослідження В. Перетца «Из истории пословицы. Историко-литературные заметки и материалы с приложением сборника польских пословиц по рукописи 1726 года». У другій частині цієї розвідки автор аналізує приказки, вибрані із давньої української літератури. Значний внесок у дослідження жанру зробив І. Франко у теоретичних коментарях та передмовах до «Галицько-руських народних приповідок». Йому, зокрема, належить обґрунтування принципів