Чорний хліб - Александр Аркадьевич Сидоренко

відзначала зміни — і дорога була інша, й оточення — навколо з’явилися нові будівлі, а у два боки постійно рухалися машини. Раніше вона відразу з Угольного рушила б додому, перетнувши затоку по діагоналі, але зараз, ще й на порожній живіт, їй треба було подолати ту частину шляху, після якої вистачить сорока двох рублів, — про те, щоби показати папірець про безкоштовне пересування, вона навіть і не думала — ця ксива спрацювала лише одного разу, й добре, хоч так.

Вона йшла довго, час від часу зупиняючись на перепочинок, вітер удома був помірний, а то б могла і не дійти. Нарешті дорога спустилася до станції, де влітку швартувався катер з міста, а взимку колись на пасажирів чекали аеросани. Тепер там купчилися якісь водії — вони пили чай і тримали ліхтарі, а кілька поралося під капотом великої вантажівки.

Лилєкей віддихалася й підійшла до них. Спочатку пошукала поглядом своїх — немає, тоді обрала наймолодшого й знову зіграла з ним у бабусю, яка попросить Бога віддячити за допомогу старій жінці, якій терміново треба в міс­то. Водій знітився, пояснив, що це — його вантажівка, у якій щось полетіло й ремонт триватиме довго, але він може спитати, може, хтось підкине.

З’ясувалося, що в присутніх були справи на цьому березі, тому хлопець дочекався першої вантажівки з боку аеро­порту й рішуче вийшов на дорогу, мотиляючи в по­вітрі ліхтарем. Величезна машина насилу загальмувала на спус­ку, ставши трохи далі. Він підбіг до водія, щось йому сказав і швидко показав ліхтарем, аби бабуся йшла до нього.

Лилєкей ледве випнулася до кабіни, довелося цьому хлопцю її підштовхувати у сідниці. Така собі ситуація, але стидатися було пізно, десь років уже десять. Нарешті всілася, подякувала, попрощалася, машина рушила через затоку. За кермом сидів похмурий чоловік у вушанці, він курив щось смачне й солодке та нічого не питав. Десь за пів години він висадив її біля пам’ятника й так само мовчки рушив далі. Всі б так.

Навколо сяяли ліхтарі, туди-сюди носилися незвичні машини, а на вулиці було повно людей — як і на Великій землі, місто догулювало свята. Десь тут, за рогом, жила Альбіна, треба буде обов’язково до неї зайти, але точно не сьогодні. Лилєкей ще трохи постояла, роздивляючись навколо, а потім пригадала, що раніше праворуч була зупин­ка автобуса, який їхав до Тавайваама, і пішла туди.

Зупинки не було, але так само не було й вибору — вона знову рушила в потрібному напрямку, намагаючись зігрі­тися ходою і вичікуючи на автобус. Врешті-решт, цей шлях Лилєкей долала сотні разів — тут недалеко, за пару годин дочовгає навіть така доходяга, як вона.

І на тобі — на виїзді з міста знайшлася велика зупинка, біля якої зібралися маленькі автобуси, а навколо товклися їхні водії. Незабаром назбирався вечірній маршрут із кількох пасажирів, які поверталися з міста за п’ятдесят рублів з носа. Та водій вирішив, що краще сорок два рублі, ніж нічого, і взяв її до Тавайваама, щоправда, клянучи на весь світ пенсіонерів, які забувають удома посвідчення.

Цей безкінечний день нарешті добігав кінця — Лилєкей уже ледве дихала на передньому сидінні, припавши плечем до дверцят. Ще зранку вона була там, де навіть узимку сонце сяє вдень, а тепер пізнавала силуети знайомих сопок, під’їжджаючи до берега, на якому провела все своє попереднє життя до того моменту, як один сивуч за допомогою декількох поганих людей не вирішив її долю.

Вийшла на повороті й пішла в напрямку дому, чи не вперше замислившись над тим, а чи зберігся він. Про де­які речі краще не думати, тримаючи їх за власним обрієм, — у селищі вистачало родичів, у крайньому разі хтось із них пустить троюрідну тітку до себе.

Що спершу впадало в око — навколо стало більше нормальних будинків, старі яранги зникли, а подекуди навіть сяяли ліхтарі на стовпах. Лилєкей, мимоволі прискорюючись, подолала кількасот метрів від дороги й побачила попереду свій дім. Він не змінився, тільки ніби припав до землі, й тепер вона добре розуміла, якою халупою він насправді був — і не вагон, і не яранга, так — жилий сарай. Вони з мамою колись добре заплатили за цей будиночок, і тоді він здавався їм великим та міцним.

Та це точно був він, серце не підманути — воно співало, танцювало й прагнуло якомога швидше зайти досе­редини. Перекинувши в руці набридлу сумку, Лилєкей відчинила двері й зайшла до єдиної кімнати. Там усе було трохи інакше — біля глухої стіни стояв стіл, на ньому телевізор, проте огнище було на старому місці й мало той самий вигляд, що й завжди.

От тільки біля нього стояла дівчина років двадцяти п’яти й смажила, судячи із запаху, кав-кав на нерп’ячім жирі. Дів­чина застигла з переляку й мовчки дивилася на ту, що увійшла. Лилєкей ще раз озирнулася навколо, поставила сумку на підлогу й привіталася:

— Амин єттик![13]

— Здрастуй, — нарешті відповіла дівчина, голос в неї був високий, наче в дитини. А може, вона просто зляка­лася. Лилєкей вирішила перервати мовчанку й пояснити причину своєї появи під цим дахом:

— Я… тут живу.

Вийшло так собі, та перш ніж вона продовжила, дівчина перевернула одну з перепічок і спитала:

— Ти — Ліля?

— Лилєкей, — поправила її володарка однієї картатої сумки й двох довідок. — А ти?

— Я — Лєна… Лєна. Юри дочка.

Оце вже було весело — у цьому будинку тепер жила її молодша сестра, як вони називають, двоюрідна. Значить, дружина Юри тоді зникла з експедицією, а дитина… Дитина ось вона — готує їжу на огнищі, яке Лилєкей власноруч викладала, і мовчить, чогось вичікуючи.

Лилєкей зняла остогидлу сіру фуфайку, сіла біля вогню. Лєна так само мовчки поклала перед нею скибину юколи, додала гарячу кав-кав і пішла до шафи, яку Лилєкей спочатку не помітила. Повернулася й простягнула велику кухлянку:

— Це татова. Він говорив, що ти прийдеш. Він… помер. П’ять… Чотири роки тому. Діабет був.

— Мучився? — поставила Лилєкей зустрічне запитання, бо це було важливо.

— Так, лежав довго. Тут лежав, ми з Русланом переїхали, щоб за ним доглядати.

— Чого не написав мені?

— Ніхто не знав, куди писати. Але він сказав, ти обов’язково прийдеш. Він тут лежить (Лєна хитнула головою на захід — у тій стороні було кладовище). І мама твоя теж.

Лилєкей спитала, чи не з’являвся тут її брат — ні, не з’являвся, доїла рибу й відчула, що зараз прямо тут засне. Лєна все зрозуміла й показала їй у куток будинку, праворуч від столу. Там раніше був лежак Омрина, а тепер стояв диван зі спинкою. Лилєкей важко підвелася, дошкандибала до нього, вляглася й відрубилася так швидко, наче три доби без перерви наздоганяла план із пошиття комірів.

7

Вона прокинулася в темряві від того, що поруч хтось був. Весь досвід життя по той бік КПП доводив, що особистий простір — чи не єдине, що в тебе є, і його треба захищати. Ще не розуміючи, де вона, Лилєкей підібрала ноги й підхопилася. Навколо було темно, тільки телевізор випромінював сіре світло, на тлі якого хтось сидів навпочіп­ки, за крок від її ліжка.

Потім щось