Легенди Старокиївські - Наталена Андріанівна Корольова

Не домовив: з кораблів озвалися сурми. Ранок будив княжу дружину. Срібною хмарою піднісся Пан, розвіявся– давній – легесеньким димом, сріблистою кучерявою імлою, полинув над море, у безвість поплив…

Неначе підмінений прибув у Візантію Володимир, русичів князь. З новою пошаною в серці приймав науку візантійських священиків. Нині не дрібницею вигідного для краю договору була для князя віра, яку впізнав за вищу і той, що колись був сам за бога людям.

Анна здалась Володимирові четвертою сестрою тих трьох геніїв – Гармонії, Сили й Любові, що про них говорив йому Пан. Тільки ж ніхто не міг висвітлити знепокоєному князеві, навіть найвченіші візантійці, – як могло статись, щоб еллінський бог увірував у Христа – Пастиря Доброго – і служив йому?

Один лише мовчазний, немовний схимник, що записував аннали і цю подію до них записав, – зненацька до київського князя озвався:

– З рогами, кажеш, був він, князю-господине?

– І з рогами, і з ратицями! А тіло людське від пасу аж по ратиці білою вовною вкрите.

– Так ось на твоє питання відповідь маю, – розгорнув книгу чорноризець. І водить пальцем, підкреслюючи рядки: «…і біси вірують і трепещуть»…

– Що тут написано, те – навіки нерушиме.

– Не трепетав він, – відказує князь, хитаючи головою, – Був радісний і ясний.

– То вже не моєї мудрості річ, – відрізав чернець.

Та князь не шукав нових висвітлень. Але ще там, у Візантії, купуючи рідкі й дорогоцінні річі мистецькі для прикраси своїх палат і столиці своєї Києва, закупив Володимир доволі й зображень мармурових та мідяних. А серед них – справжнє, ще з поганських часів «ідолище» козлоноге, рогате. До уст усміхнених семидільну сиринксу прикладає, оком хитро та весело підморгує. Умовляли князя священики:

– Соблазн це, князю наш! Спокуса для люду! Не годиться новохрещеному купівлею ідолища починати нове життя во Христі.

Але князь лагідно хитав головою. Хто ж зі смертельних міг похвалитись, що вплинув на Володимира, князя русичів?

І неначе не чув домовлянь князь, але в очах Пана виразно читав: «Так, ми розуміємо один одного! Були ми обоє щирі в поганстві, щирі й лишимось і в зміні серця!»

В духу був переконаний князь: не візантійські монахи, а Пан аркадійський навернув його до правої віри Христової.

Коли йому й старовікі боги служать, то князеві сторони Гіперборейської й поготів слід вірно служити. А срібним таврійським тризубом розказав Володимир, на взірець «лабарума» Константинової корогви, прикрасити свій княжий стяг – прапор.

І посватав володар вічної Півночі, Фрости-богатир наймолодшу доньку снігового короля Сніа, чарівну красуню Мьоль, що вся так і сяяла сніговими блискотками-діамантами»…

Свангільд від дитячих літ пам’ятає цю казку, що нині розповідає своїм дітям її заміжня сестра Інгрід. Сидячи біля вікна, дівчина схилилась своєю золотокосою голівкою над кроснами, але не вишивала: задивилась у білу імлу над сніговими просторами. І зненацька несподіваним сумом стиснулось її серце. Враз по-перше усвідомила: куди б не обертала своє прекрасне личко сестра вікінгів – Кніва, Щека й Хорива, – скрізь встануть перед нею все ті самі хороводи снігових фей з кришталево-блискучими студеними очима. Куди не поглянула б тужливими очима молоденька Свангільд: все буде перед нею те саме зачароване біле коло снігів, що не відчиниться для неї ніколи, ніколи! А світ – такий широкий!

А світ – такий чарівно-красний, як послухати заморських купців, що приходять з країв, де нібито цілий рік світить і гріє сонце вкриту квітками й свіжою зеленню землю…

«…Фрости подав нареченій своє володарське берло, покреслене чарівними рунами, в яких були зазначені всі таємниці смерті. Бо ж смерть існувала давніше – ще перед життям, як ніч була перед світлим днем. Тому і таємства смерті старші…»– продовжувала Інгрід, немов не казку розповідала, а чинила зарікання. А Свангільді здавалось: ні, то не сестрин голос говорить знайомі слова старої саги: то невидна, чарівна істота чарами студеного слова заковує юну Свангільд у срібні, блискучі, мов лід, холодні, неначе крига, незломні, вічні кайдани. З тих слів виростають товстелезні білі мури, міцні, сизі ґрати, – й вони замикають дівчину на ціле життя. І згодом буде вона – Свангільд, як давніш їхня мати, як тепер її сестра Інгрід, розповідати своїм дітям ту саму казку про Мьоль. Буде і вона, як давніш мати, а нині її сестра, ткати певні й міцні тканини, вишиватиме чорних круків на прапорах. Таких достомитно, як оті, що поза вікнами впевнено, зловісно ходять по сніговому полю, немов збираються на чорну, урочисту раду, що на ній мова лише про смерть, про ніч, про студінь… А понад олив’яними сивими хвилями завжди суворого Балту маятимуть знову такі ж чорні круки норманських прапорів на щоглах кораблів грізних вікінгів, що приправляються вже в путь по славу та здобич.

Чому ж їм немає впину? Чому вони не знають перешкод? Таж цілий світ і ті країни – тепла і зелені, – коли ще не належать, то можуть належати їхній сміливості, силі й зброї! Бо ж хто в світі не знає бодай тієї однієї молитви: «Боже, рятуй нас від грізних норманів!»

Але ж молитву знати знають, таж спротиву норманам нема і бути не може. Світ кориться їм і віддає в їхні руки всі свої радощі.

Ось в ті переможні бої підуть тепер і Свангільдині брати: Кий, Щек і Хорив. Піде Інгвар – Інгрідин чоловік. Піде з ними також і Ерик Гаарфагер, смуглявий, чорноокий, чорноволосий красень, що з ним позавтра мають заручити красуню Свангільд. І тоді вона з іншими жінками лишиться вдома… посеред білих просторів, що на них блищать снігові блискотки й радять чорну раду чорні круки. Радять про смерть, про ніч, про студінь. Радять раду про все, що не є життя…

Як ялина стрункий, гарний з обличчя,