Легенди Старокиївські - Наталена Андріанівна Корольова
Центавреса і Пан пожаліли людську дитину, виховали її, ще й поставили для неї храм. Ось зустрілась остання амазонка з власного долею: з коханням до скита Боризеса. Кривава рана була заручинами: Ерос-бо ранить завжди. Розквітла та рана-троянда, але коротким щастям. Так швидко, мов з маку, облетіли пелюстки. Чи ж міг звікувати в аркадійськім спокою буйний скит? Чи міг лишитись у Таврії, де не було кого здобувати? Ні спротиву, ні ворога. Була одна людська істота – Талестрис, і він так легко здобув її.
Й помандрував розлогими степами скит Боризес туди, де була здобич принадна, місто, що «прелестю міра сього» його називали…
І бачить князь Володимир у переливчастому срібнім озерці – Пракиїв. Розлогий, широкий розкинувся він вздовж берега. А храмів у ньому, храмів! І з півдня, і з півночі зійшлися тут боги. Та не з сваркою – людським звичаєм, але ж, як личить безсмертним, – осіли в достойному спокою. І дивляться на рід людський, що роєм мошкари метушиться: здолу – догори, згори – додолу. Та й все на тім самім місці свій танок смерті танцюють…
Володимир шукає поглядом скитової дружини, тієї Талестрис, чиє наймення і по дев’яти сотках літ кропить Пан своїми слізьми. Чує князь: не чужа вона йому, ота красуня далека. І радіє, що знайшов.
Ось вона: в світлиці різьбленій, тисовій, прикрашеній взорами вирізуваними, а між ними конячий череп старою слоновиною біліє. Сидить Талестрис, схилившись: на бойову Боризесову кошулю пришиває костяною голкою тонкі листки, нарізані з кінських копитів. Це та сама Талестрис, що колись знала тільки вільну гонитву полями з центавресою! Це та сама Талестрис, що тут, у Таврії, в іграх з понтійськими нереїдами ранок і вечір вітала…
А біля амазонки лежить широкий пас з вичинбареної шкіри буйволової. Це теж рука Талестрис так прикрасила його бляшками срібними, пацьорками скляними. При лівій руці – дитинка в колисці спить. Цвіте немовлятко хороше, що й міри нема його красі. І мати легенько, кінчиком постола колиску на полозках, – як саночки, – гойдає.
Все ясно бачить Володимир, чути ж – нічого не чує. І не знає, що саме співає Талестрис. Чи журлива, чи весела її пісня? Чи рипить розгойдана колиска? Чи за вікном щебечуть пташки? Не чує князь і твердих кроків, і брязкоту, коли входить у світлицю Боризес у зброї блискучій, у шапці-шлику соболиному. В руці у нього – спис, тризубом закінчений, за пасом – ніж, один – короткий, при ньому – другий, широкий та довгий. Смугасті ногавиці аж на котниках зв’язані й у жовті сап’янці заправлені. Кожному відразу видко: вождь, володар. І сам, як тис – міцний, як тур – нестримний, буйний – як весняний потік у горах, що перешкоди не знає.
Поставивсь перед Талестрис, незадоволений. Дорікає скит. А вона голівку спустила, очі в колиску втупила, дивиться – покірлива, тиха. Коли-не-коли лише слово коротке промовить. А скитів гнів морською хуртовиною наростає, чорною хмарою чоло вкриває, каламуттю наповнює очі.
Дитинка прокинулась, плаче й рученятами до матусі тягнеться. Талестрис – до неї: мужа не чує, про власну журу забула. І раптом в покірливій матері прокидається колишня амазонка…
Не чує князь слів. Таж добре він знає цю блідість обличчя, що стає відразу незломно твердим. Знає цей погляд, – як крига – холодний, – дарма що він пече чоловіка вогнем образи. Не чує Володимир слів, та й не мусить їх чути тепер: чув їх від Рогніди!.. Й не дивується князь, що блискавкою прорізав повітря тризуб. І не в білі дніпрові чечуги – у білі груди Талестрис гостряки його сховались, криваві патьоки по собі залишивши…
Тільки раз руками вимахнула і впала на колиску Талестрис. А за нею, мов підстрелений птах, звився вгору і з дубового столу важко впав шкуратяний, цяцькований пас, що вишивала-гаптувала скитові амазонка.
Каламутна терпкість зводиться у Володимировім серці. В пам’яті відживає бліде з обурення Рогнідине обличчя. Випростана вся, мов гад, що наготовився скочити на ворога. І вся пекуча образа, болючіша за дотик меча, на гарт розігрітого, вложена в одно-єдине слово:
– Рабинич!
На щастя – тоді! – не княжий меч метнув іскри. Син Ізяслав, ледь-ледь семиліток, вихопив дитячого мечика, між батьком та матір’ю став, углядівши Володимирів рух: грубо вхопити Рогніду за рам’я…
Не чує князь, що в таємній глибині золотокованого щита промовив скит і яке слово зірвалося з уст амазонки. Таж в серці Володимировім голосно звучать слова сина Ізяслава:
– Доки живий я, матері ніхто не діткнеться!
І вже не тямить Володимир-князь, де він і чи є десь у світі та Анна-князівна, що по неї він їде. Цілою істотою відчуває одно: не він Рогніду, – вона його уразила, ногами потоптала – ненавистю пекучою душу його по вінця налила. Тільки ж – за світ живий! – нікому він її не віддасть. Нікому! ї ніколи її від себе не пустить. Потрібна йому ця ненависть, як найпалкіша жага кохання. Без неї й життя не життя…
Аж тяжко зітхає князь:
– Чи ж це було кохання?..
Рукою обтирає чоло. Непритомним зором дивиться на Пана. І не враз доходять до його свідомості слова аркадійського гостя:
– … і поки зневажатимуть жінку, – все будуть рабами. Як вчинок варварський – зневага старості, так вчинок рабський – зневага жінки… І не стерпів я: забрав у нього тризуб Посейдонів. Сховав його тут, у землю. Саме тут, де смертельному дали його несмертельні. Під скарбом боспорським сховав його я. І тільки тоді ось його даю, в хвилину, коли нове життя…
